Мальви
Шрифт:
…Вранці гарем чекав із затаєним подихом: чи нарече Ібрагім одаліску Турґану султаншею? Швидко заздрісний шепіт прослиз по кімнатах – Замбул перевів султанську обраницю до окремого корпусу сералю, приставив до неї прислугу з чорних євнухів, вручив їй золоту корону і три тисячі цехінів у шовковому мішку. Валіде Кьозем не пам’ятала такого щедрого пашмаклика [97] , вона зрозуміла відразу хитрість своєї суперниці і заскреготіла зубами з люті.
97
Пашмаклик –
Заспокоєний і ситий зустрів Ібрагім вранішній азан. Цієї ночі він збагнув найголовніше: свою власну людську повноцінність. Він кохав і його кохала чарівна Турґана. Зникло оте вічне почуття ущербності, яке переслідувало його, відколи народився. Ібрагіма менше пестила мати, бо другим був сином; після обрізання його вивезли зі Стамбула, бо в столиці мав право жити лише старший брат; юність минала в товаристві тюремних ключників і каштеляна, бо Амурат став султаном. Його називали юродивим братом генія, зневажали, насміхалися, позбавляли всього того, що належить кожній людині.
А нині Ібрагіма покохала жінка. Коронування повернуло йому волю, Турґана – людську гідність. Вона була пахуча й свіжа, як умитий дощем гіацинт, бурхлива, мов гірський водоспад, гаряча, як перський рисак. Вона кохала його – мужчину, а не султана; в ньому, зневаженому, осміяному і так раптово возвеличеному, Турґана побачила людину. Ібрагім повірив у це, і до нього повернулася рівновага – він осягнув звичайне щастя.
Забувши про тронну залу, з якої вчора боявся вийти, про тисячі небезпек, які щодня чатують на султана, Ібрагім вийшов з палацу і на повні груди вдихнув свіже повітря. Пишний сад простягся схилами від Золотого Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стріли кипарисів виструнчилися над пласкими кронами ліванських кедрів, понад протокою кружляли чайки, проводжаючи галери, які вирядив хтось у чужі краї, – це не обходило Ібрагіма. Він уперше відчув повну радість волі, захотілося по-хлоп’ячому стрибнути зі східців і стежинками помчати повз фонтани аж до моря, скинути із себе шати і плюснутися у прохолодну воду.
Увагу Ібрагіма привернув оригінальний фонтан з головатою колоною, вирізьбленою геометричним арабським узором. З десятка вічок тихо булькала вода і стікала вниз по оксамитових водоростях і ніжних листочках папороті. Навколо фонтана на клумбах цвіли кущики квітів, яких ніколи не бачив Ібрагім. Він нагнувся, обережно діткнувся до китиць, як учора до султанської корони, притулився обличчям до куща кремових троянд, задихаючись від ніжного запаху, а з уст сплили слова вірша, мабуть, свого, власного, народженого захопленням красою світу:
Чи розлучили тебе з батьківщиною,Що ти так плачеш, о соловію?Чи ти покинув там свою кохану,Що ти так плачеш, о соловію?Погляд упав на незасаджений деревами зелений схил, і майнула в Ібрагіма думка засадити його фруктовим садом, в якому гілля вгиналось би від помаранчів, цитрин і криваво-червоних грон кизилу.
Блукав по султанському саду, повертався до стану звичайної нормальної людини, якою не був ніколи, в душі пробуджувався мрійник; залюбувалися молодим султаном німі карлики, що тихо ступали за ним на респектній віддалі.
Хто знає, ким могла б стати ця пересічна людина, якби вийшла за мури саду і не поверталася більше сюди ніколи. Може, садівником, може, пастухом-піснярем? Але був він з роду Османів, тому тільки дві долі вписалися до книги його життя: доля в’язня або царя. А третьої Аллах не послав.
Та про це не думав тепер Ібрагім. Він торкнувся пучкою до волохатого джмеля, джміль забурчав і знову вперто ліз до маточки троянди по краплю нектару. Посміхнувся Ібрагім: кожному щось належиться у цьому світі, навіть найменшій комашці. Ось вона протестує, свариться, добивається свого…
А що йому належиться? Відірвалася рука від квітки, на мить застигла, джміль полетів на інші квіти. Задумався Ібрагім. Коли ж джмелеві дається крапля нектару, то йому, султанові, певно, набагато більше. Адже він – людина. Так, і тому його нектаром стала прекрасна Турґана. А чи тільки тому? А хіба належала б йому найкраща жінка світу, якби він був пастухом або садівником, а не Ібрагімом з роду Османів? Шпигонув сумнів: тож нещирі були пестощі Турґани… Нехай і так, але належаться йому одному, бо він не звичайна людина, а султан. Бо його крапля нектару – це не тільки щастя і розкіш, а ще й влада над людьми. Його, не чиясь влада!
Оглянувся назад і стрепенувся від здивування: карлики – Ібрагім навіть не сподівався, що вони йдуть за ним слідом, – впали ниць додолу, від одного лише султанського погляду впали! Видно, має він таки ту владу, і все, що марилось йому вчора виставою Кара-ґез, було найсправжнісінькою правдою!
Ібрагім ступив до карликів, і вони дрібно позадкували – це сподобалося султанові. Але мізерні людці, що лежали біля його стіп, видались йому надто малими, його влада повинна бути набагато сильнішою. «Як переконатися у цьому?» – міркував султан. Глянув на високі мури, повів очима по алеях і в безпорадності плеснув у долоні.
І тут сталося чудо.
З дверей гарему біг церемоніймейстер. Капу-аґа, задиханий, вклякнув перед султаном на коліна. Дивився Ібрагімові в очі і чекав наказу. Ібрагім нерішуче сплеснув ще раз. Це саме зробив капу-аґа голосніше – мчав уже алеєю начальник султанської свити, алай-чауш, і схилився до пояса. Ібрагім продовжував плескати в долоні, цей жест повторював за ним капу-аґа, з нір палацу вибігала прислуга, і здивувався султан, що її так багато. Перед ним стояли – хто схилений у пояс, хто на колінах, хто лежав пластом на землі – який у кого чин: яничари, спаґії, бостанджі і капиджії [98] , одежничі, сокольничі, кублодержці, стрем’янники, мечоносці, поясничі, кухарі, німі, городничі – сотні вірнопідданих людей оточили його одного.
98
Капиджії – сторожа воріт султанського палацу.
Так ось де ключ до влади! Плесне він ще і ще, й сотні разів – уся імперія підніметься, запрацює без нього, але за його сигналом.
Ібрагім відчув, як міцніють його мускули, випростовується мізерне тіло, сповнюється гордістю понівечена душа – покора цих людей дала йому впевненість і силу. Вперше за час свого султанства він прорік ніким не підказані слова. Спочатку тихо, та щодалі сміливіше, врешті, голос його лунав серед стін палаців:
– Я – володар трьох частин світу, п’яти морів, сторож святих міст Мекки і Медини, владика Стамбула, Каїра, Дамаска, Багдада!