Мальви
Шрифт:
Не сталося цього. Міцно стояв ханський палац, оточений цього дня потроєною охороною, вишикувалися подвійним ланцюгом при вході до ущелини ханські сеймени, голосніше, ніж будь-коли, горлали муедзини на мінаретах, і поверталися невільні люди назад по своїх домівках, та ставало їх більше, ставали вони більшими, і могутнішав їхній Бог.
Мовчки поверталися додому Стратон і Марія з Мальвою. Натхненним було Стратонове обличчя, ступала Марія впевненішою ходою, і вже не гаморила Мальва – тихо йшла поруч, ніби стала дорослішою…
Скупа, малосніжна зима випарувалася на першому весняному сонці, не напоєна
Змілів бурхливий Узенчик, уже не вистачало в ньому води для грядок, над вижолобиною в самому кінці долини з ранку до вечора стояли діти з глечиками, не встигаючи настачити води для пиття.
Лише під берегами і на урвищах зеленіли нагайки соковитих каперсів, розпускалися білим цвітом, і жінки никали попід схилами, збираючи ще не розцвілі бруньки для засолу.
Розпачливо кричали осли. Забобонні татари вклякали під їхній вереск на коліна і шепотіли слова молитви, увірували й християни в татарське повір’я і молилися по-своєму, бо до всіх однаково йшов шайтан голоду.
Марія повернулася з бахчисарайського базару стомлена журою, поникла. Ціни так неймовірно підскочили! За бешур [106] проса – двадцять алтинів. То ще б нічого, якби те просо, що напровесні купила і посіяла біля хати, виколосилося колись. Та де там, засихає над грудою, а на каперсах не проживеш. Щось треба діяти.
106
Бешур – міра сипучих тіл, восьмина.
Заробила Марія коло Стратона чимало грошей за зиму. Він виплачував їй за роботу, як чужій, хоч насправді чужою стала йому власна домівка – вільний від роботи час пересиджував у Марії.
– Стратоне, – сказала йому однієї ночі, – чую я, що тяжко мені буде без тебе в старості. Складаймо гроші докупи, чей удасться обом колись грамоту купити. Що тебе тут тримає?
– Безнадія, Маріє… То страшна річ, але заповнила вона мені душу по вінця. І серце ніби з повсті, і руки наче глиняні. Я не бачу ніде на землі такого клаптика, щоб варто було до нього йти, страждучи. А тут хоч трохи є того, що не дає мені втратити самого себе. Піду до Успенського собору, і здається, що побачив і Дніпро, і степ в Україні. Маю роботу і проживаю дні. І ти до мене прийшла, Маріє. А підеш – умерти схочу, якщо Бог смерть пошле. Але йти кудись – куди йти? З неволі та в гіршу? І за яку ціну? Прикидатися цілий час мусульманином, душу свою губити, щоб потім з лядської палі позирати на Україну… Ну, ти як знаєш. А до церкви більше не ходи, кет-худа вже знає, що ти була на відпусті. Він усе мотає собі на вус. Іди тепер спокутуй християнський гріх у мечеті. Ой, чи виплатиться тобі…
Думала-передумувала Марія, та не могла змиритися з тим, що тут умирати має. Кривить душею – зате надія є, а без надії навіщо жити, хай навіть зі своїм Богом… Не тут, ой не тут Мальвиній молодості цвісти. Та ж за нею в Україні Купайло тужить, і високі мальви-посестри визирають її з-за тинів. Покину я тебе, Стратоне, добрий мій голубе…
Але як заробити стільки грошей? Питала в людей – кажуть: аж п’ятсот алтинів треба, та ще й кет-худі бакшиш, щоб присвідчив, а голодний переднівок витягає монету за монетою. А їм ціна – вільний степ в Україні і незаюжене синє небо. Баскак таки насправді душить за горло: крім хараджу і джіз’є, наклали новий – збройний податок, хан Беґадир-Ґірей готується до походу на Азов. О Боже, як вирватися звідси, щоб хоч своєю кривавицею не допомагати плюндрувати християнські землі! Недоїдала і до мечеті ходила про людське око, гріх відмолювала вдома і очі опускала перед Стратоном. Принесла Марія дику новину з Бахчисарая. Одна багатодітна татарка з Карачори продала на людському базарі свого хлопчика і годує тепер кров’ю найстаршого четверо меншеньких. Страшно стало Марії. Як перебитися до зими, щоб хоч ці гроші, що є, за літо не розтратити? Може, на другий рік легше стане?
Заворушився кримський степ, зачувши голод. Гнали чабани голодну худобу в гори, лаштував полки на Азов хан Беґадир-Ґірей і все по хліб.
Сказала Марія Стратонові:
– Піду я в гори з Мальвою. Наймемося вівці доїти. Якось прогодуємося літом, а мо’, ще й сиру принесемо на зиму.
Мальва заплескала з радості в долоні.
– Мамо, там ми Ахмета зустрінемо! Він такий добрий!
Не гаялася. Таки на другий день вибралися вони обидві на знайому дорогу, що провадила на яйли Чатирдаґу. Можливо, цього дня добились би вони до якогось коша [107] , та незвичайний рух на битому шляху привернув Маріїну увагу. Чорною валкою тяглося до Ак-мечеті військо.
107
Кіш – стійло для овець.
Певно, на Азов вирушили.
Сама не знала чому – звернула з польової дороги, підійшла до шляху. Страх – той колишній, ясирний – затамовував подих, та Марія підходила все ближче, приглядалася до облич воїнів, і чомусь хотілося їй, щоб цим шляхом пройшло сьогодні все татарське військо.
Йшли грізні полки воювати за турецького султана. Попереду хан зі своїм почтом. Червоний, із золотим яблуком посередині, прапор розвівався над його головою. Одягнутий у важку кольчугу і високий шолом з гострим наконечником, він намагався маєстатично триматися на коні, в руках щит і пірнач, та тяжкі були, видно, ханські регалії – Беґадир-Ґірей задихався від спекоти. За ним вели десять білих коней, зв’язаних за хвости, слідом на буланих аргамаках їхали калга Іслам-Ґірей і нурредин. Два десятки закованих у сталеві панцирі сейменів ішли поруч із ханськими достойниками.
Молодий калга, мабуть, уявою гуляв уже на полі бою: зсунулися широкі брови на чоло, випнута роздвоєна борода стиснулася в пружний ґудз, грізно заклебучився горбатий ніс – чи не надто повільною була для нього ця їзда? Йому хочеться, видно, пришпорити коня і перегнати хана, що пріє в кольчузі, та мусить стримуватися і йти на поштивій віддалі. Біля нього в такт кінським копитам ступають сеймени, у них обличчя грізні, кам’яні, у них обличчя напружені, як вудила в руках калги, – поскаче вождь, ринуть і вони на звитягу або смерть. «А за кого? – питає мовчки Марія. – Коли очі і чола у вас не татарські і не татарська мати вас народила?»
Придивляється Марія до кожного обличчя…
– Це, певно, хан, мамо, – показує Мальва несміливо пальцем на калгу-султана.
Цить… навіщо тобі той хан, дитино… Ось ідуть, один, другий, десятий – вірні ханські слуги. Гостроносий засмаглий кавказець, кучерявий болгарин, чорний, як сажа, мурин, а біля нього – і падає глибоко, на саме дно грудей материнське серце – а біля нього плечистий, білявий, по-дніпровському білявий юнак… Хто ти, хто ти, хто ти? Чий ти син, хто твоя мати?..
Марія благає очима воїна, щоб він поглянув у її бік, підвів опущені вії, очі його хоче побачити.
Але білявий сеймен не дивиться на неї, проходить і губиться серед сотень воїнів.
Ослабла Марія, минуло напруження, подумала:
«Нерозумне ж ти, материнське серце. Як можна знайти голку в сіні, як можна розшукати свою загублену дитину серед цього ворожого каламутного безмежжя? Але хто він, хто він?»
І згадала, а від цього легше стало: це ж до тих святих, що стережуть Матір Божу на скелі Успенського собору, подібний ханський воїн…
Треба було поспішати, щоб до вечора дістатися хоч би до підніжжя гір. Там, у лісі, можна буде зробити з гілля колибу – все-таки не під голим небом. Марія роздивлялася по узгір’ї, чим би поповнити запас їжі, бо хтозна-коли знайдуться люди, що приймуть їх. А як не приймуть? Вертатися назад до висохлого Узенчика і зустріти голодну зиму з порожніми руками?