Мама, донька, бандюган
Шрифт:
Дівчина регулярно почала ловити себе на думці, що частіше хоче бути поруч з Олегом. Ясна річ, в одній кімнаті, бачити його і слухати, але ж цього ох замало! Вона бажає притулитися до його плеча, пригорнутися до грудей, обвити руками шию... Фантазія ставала дедалі сміливішою, вона дозволяла уяві квітнути бучним цвітом, аж поки не дійшла простої, як апельсин, думки: їй, шістнадцятирічній дівчині, не просто більше до вподоби дорослі зрілі мужчини - саме Олег Рибалка. І не просто подобається - вона його, мабуть, кохає. Чому не впевнена, до чого оце мабуть? А до того - Оксана
А раз так, то, дотримуючись усіх законів логіки, дівчина раптово захотіла Рибалку не просто як мужчину. Вона не буде проти, коли дитину народить саме від нього, свого коханого. Мамі, ясно, казати про це не варто, не бажано. Нехай це стане їхнім маленьким секретом. Саме так, їхнім. Її та Його. Оксани та Олега.
Поки що дівчина не припускала навіть думки, що Рибалка може відмовитися від неї. Правда, він у курсах всіх її інтимних справ, та це теж просто вирішити. Гм, невідомо, наскільки просто, навряд чи легким порухом руки, та всі строки ще дозволяють вийти з мінімальними втратами, а то й взагалі без втрат. Часу для роздумів у Оксани було досить, тому через вісім днів після сповненої бурхливих подій ночі в Пущі-Водиці, пересидівши зі своїми думками у чотирьох стінах, зваживши числені "за" і зовсім малесенькі "проти", вона набрала номер важкоатлета Ігоря, батька очікуваної дитини.
У спортзалі. На тренуванні. Майбутній чемпіон України, ясна річ, скотина занудна, м`язи без фантазії...
– Номер спортзалу дайте, коли ваша ласка...
– Хто запитує?
Яке ваше собаче діло...
– Одна знайома, домовлялися, а він не дався чути.
– Це життя, рибонько. Не мусить же Ігорьок кидати тренування і шукати телефона, аби набрати ваш номер. Не хвилюйтеся. Він вам ще подзвонить.
Он яка ж він у вас цаца...
– Будь ласка, це не те, що ви думаєте.
– А я нічого й не думаю, - швидше за все, говорила його мати, Оксана з нею ніколи не зустрічалася. Тому не переймалася тим, що її можуть упізнати.
– Сонечко, наш з вами Ігорко - достатньо дорослий хлопчик, аби я могла заборонити йому з кимось спілкуватися. Тим більше - з дівчатами. Він спортсмен, йому це приємно, навіть корисно. Просто ви вже не перша сьогодні, хто шукає мого сина, а незабаром змагання, тому тренування для нього тепер більш важливі.
– Ще раз кажу - справа ділова. Правда, в його інтересах. Саме спорту стосується. Мене просили дещо йому повідомити.
– То кажіть мені, я мати.
– Є речі, про які навіть матері не варто слухати, - фраза вирвалася в Оксани мимохідь, вона сама не знала, що за глибинний смисл захований у ній. Дивно, на маму, схоже, подіяло.
– Навіть отак... Добре, пишіть телефон... Цікаво, цікаво, в Ігоря від мене секрети...
– Не хвилюйтеся. Нічого страшного, правда. Просто особисті справи.
Так, добре. Тепер - наступний етап. Ігор у спортзалі виявився не один, довелося назвати його прізвище і переконувати - саме зараз йому дуже треба підійти до телефону. Нарешті на тому кінці дроту почулося:
– Алло...
– Привіт, впізнаєш?
– Ні. Хто це?
– Мене звуть Оксана. Прізвище...
– О!
– співбесідник таки щиро здивувався.
– Не треба прізвище, здоров. Аж тут розшукала. Як воно жизь?
– Говорити з тобою про життя абсолютно не хочеться, чесне слово. Ображайся, не ображайся, так є.
– Чого ж тоді дзвониш?
– Ти колись казав, пам`ятаєш, про бабку, тітку си просто лікарку. Ну, воруши мозгою. Про аборт домовитися збирався.
– Ти ж не хотіла.
– Тепер хочу! Проблеми?
– Та Бога ради, твоя ж дитина. Чи... Ну його в баню, слухай, дай мені спокій! Сама шукай лікарів, ще чого...
– Ігоре, мені дуже треба. Швидко і так, щоб знали ти, я і та людина. Ти обіцяв вирішити питання, сам запропонував, тоді я відмовилася, тепер дитина мені не потрібна. Чи почати тривалі переговори з твоєю мамою?
Оксана таки знача, чим налякати хлопця.
– Добре, не починай. Сьогодні, мабуть, пізно вже...
– Лише початок четвертої. Сідай на телефон, видзвонюй, нікуди від тебе твої гирі з штангами не втечуть. І не стирить ніхто - ти ж там у спортзалі самий сильний та крутий. Ігоре, справа серйозна.
Сопіння в трубку.
– Ти де?
– Я де? Вдома.
– Уф-ф-ф! Сиди, чекай.
Озвався Ігор аж за три години, на той час мама вже прийшла з роботу і поралася на кухні, чекаючи на Олега. Оксана намагалася уникати дурних запитань, вона й сама бачила, що мама з коханцем криються, навіть розуміла причину такої зовсім не дорослої поведінки, хоча Рибалка й не приховував від дівчини всю серйозність та небезпечність ситуації, вона ж бо безпосередній учасник подій. Тому її дещо втаємничений вигляд не турбував дорослих і, головне, не викликав підозри. Телефон Оксана занесла в спальню, причинила за собою двері.
– Ну?
– Гну! Довелося-таки маму підключати. Мою.
– Придурок!
– Не собачься! Інакше ніяк, це її крюки в поліклініці. Значить, можеш спати спокійно, твоїй старій моя нічого не скаже, навпаки - сама зацікавлена, аби минулося швидко, тихо, без скандалу. Там домовляються вже на завтра, за оплату не хвилюйся. Зможеш приїхати? Це на Чоколівці.
– Тільки мене зустріти треба. Провести.
– Ага, оце я тебе за ручку до гінеколога поведу!
– Що такого?
– Нічого! Записуй адресу... Третій поверх, триста шостий кабінет, Галина Мелорівна...
– Як-як?
– Ме-ло-рів-на! Назарова Галина Мелорівна. Вона чекатиме, - помовчав трохи.
– Ні пуху, ні пера.
– Сам додумався? Іди к бісу, мудило!
Тільки-но натиснула на кнопку радіотелефону, вимикаючи зв`язок, як роздратованість ніби водою змило. Отже, завтра. Завтра вона стане вільною для свого коханого. До речі, здається, він прийшов.
– Ми ж перейшли на "ти", Ксеню, причому давненько.
– Вибач..., - Оксана вчасно проковтнула частку "те".
– Вибач. Ніби звикла, а все одно якось... Не знаю, не можу пояснити.