Мама, донька, бандюган
Шрифт:
– А ти що робитимеш?
– Працюватиму.
– А як тебе вб`ють? Чоловіків часто вбивають, особливо тих, котрі з пістолетами на роботу ходять.
– Поміняю роботу. За мене не переживай, тепер я за вас обох хвилюватися повинен.
– Ти все одно будеш зі мною, - уперто повторила Оксана.
– Це вже навіть не смішно. Ми від теми відійшли: чим тебе Алка спокусила?
Пауза.
– Вона... хто вона тобі?
– Ніхто. Власне, і не була ніким ніколи. Так, гарна лялька, партнерка по ліжку, безвідмовна і безсоромна. Чоловіки люблять таких.
– Завжди?
– Час від часу.
– Значить, моя мама сором`язлива, погана партнерка,
Олег зупиився, поклав дівчині руку на плече, а коли вона повернула до нього обличчя, лунко ляснув по щоці, не сильно, але відчутно. Оксана спробувала вирватися, та Рибалка схопив її за руку, підтягнув до себе, дав ще одного ляпаса, після чого дівчина стала на диво смирною, опустила голову.
– Ясно все? Чи повторити? Не чую?
– Не треба... Але запитання в силі лишається...
– Якщо ти за свої шістнадцять не вивчила добре власну матір і не зрозуміла, за що таких, як вона, можуть полюбити чоловіки, нам немає про що говорити. Читати тобі лекції я тут не збираюся. І обговорювати подібні теми з сопливим дівиськом теж. Прийдемо додому, зачинитеся в кімнаті, поговорите. І гуляти ми будемо так доти, поки свіже повітря витягне з тебе різну дурь. З такими настроями ти додому не підеш, мама і так надто перенервувала сьогодні, - звичайно, коли на все це наклалася зовсім недоречна саме сьогодні їхня фінансова помста. Ва-банк два або удар у відповідь, який наносить імперія.– Ну, то як? Розмова вийде?
– Хіба поки не виходить?
– Ні. Не виходить.
– Пусти руку, боляче тиснеш. Мене всі сьогодні б`ють, усі роблять боляче...
– Мене теж. Твоєю милістю, до речі, - Олег пустив руку, піша прогулянка тривала.
– Не повністю твоєю. Ми вперто повертаємося до Алки Різник.
– Її Різник прізвище?
– Ким вона тобі назвалася?
– Аллою. Твоєю давньою знайомою. Журналісткою. Без переходу на "ти" відмовлялася вести розмову далі. Переповіла історію ваших стосунків. Ти над нею знущався, принижував, усіляко ображав, навіть бив. До речі, в це я повірю, - Оксана торкнулася щоки.
– Вибач. Можеш ударити мене, якщо стане легше, а краще - зрозумій, чому я підняв на тебе руку і чому це раніше зробила твоя мама.
– Проїхали. Ну, я їй теж поплакалася... Як завагітніла, як під твою машину кинулася, як ти до мене в лікарню приїздив, як потім з мамою закрутив, як я тебе ненавиділа, потім закохалася. Як заради тебе... ну, ти знаєш... І як ти мене образив.
– Більше нічого?
– Хіба я вже зовсім дурило, про ті всі справи в бомбосховищі стороннім людям доповідати?
– А про свою вагітність і аборти, значить, можна?
– Вона жінка. Пожаліла мене, я ж тоді на тебе люта була страшно, нічого не бачила перед собою. Плакала. Тут рідна душа, до того ж подруга по нещастю, ти її теж покинув, розтоптав кохання ментовським черевиком.
– Так і сказала?
– Ага. І мамі твоїй, каже, лиш горя наробить. Переконати матір, який ти поганий, не вийде, особливо після того, що сталося. Вона подумає відразу про дівочі ревнощі, мене зненавидить, словом, тільки гірше всім. Окрім тебе. Тому й запропонувала зробити так, аби ти теж поплакав. І відчув, як воно, коли погано.
– Ну, це в Алчиному стилі. Заяву під її диктовку писала?
– Ні. Вона навчила, куди йти і що робити. Казала, давно хотіла тебе вжучити, та все слушної нагоди не випадало. А тут таке, бач.
– Знала ж, лярва, до кого йти треба, - Рибалка сплюнув.
– Десь інде з тобою б обережно розмовляли, а в нашій рідній районній управі та ще й коли мій старий приятель майор Рома Бойчук підключиться - це пєсня! Аби бабця-пенсіонерка заявила, що я в неї гаманець з трьома копійками вкрав, він би довго не розбирався - відразу злодюгу в цугундер.
– За що вони тебе там так ненавидять?
– А, довга історія. Колись розкажу, але й без того ти знаєш, мабуть, що робити так більше не треба. Чи навпаки: захочеш мені веселе життя влаштувати - бігом до майора Бойчука, звинувачуй мене в усіх смертних гріхах, пришивай увесь кримінальний кодекс, навіть статтю про зраду Батьківщині. Повірять, базару нема. Ти планувала з нею ще далі зустрічатися?
– З Аллою? Так. Мусила подзвонити, вона навіть запрошувала до себе додому ночувати, навіть пожити якійсь час, поки все крутится.
– Пішла?
– Ні. Тинялася. В кіно ходила. Морозиво їла. Нічого не в радість, хочеш вір, хочеш - ні. Думала щось собі, прикидала, виправдовувала себе в основному. Ну, дійшла під вечір до кондиції. Пояснити це так само не можу, просто пішла назад в міліцію признаватися, що набрехала. Чи погарячкувала, чи переплутала, коротше - виправляти помилку.
– Отже, таки помилку?
– Помилку, - кивнула Оксана.
– З тобою, милий, не так боротися треба.
– Ух ти. Цікаво. І як же?
– Існує маса способів. Нічого, час прийде - покажу, - її тон невловимо змінився, причому - на краще, став більш приємним. Схоже, все остаточно минулося.
– Ну, то лишаємося ворогами? Це ж із ворогами борються, хіба не так?
– Не так. Все одно я ще не сказала останнє слово. І долю твою не вирішила для себе.
– Буду сподіватися, ти не приречеш мене на повільну жахливу смерть, - настрій від спокійної прогулянки в Олега теж поліпшився.
– Йдемо чи їдемо?
– Їдемо. Набридло теліпати. Ловіть тачку, мужчина.
Роззирнувшись, Рибалка зійшов з бровки на дорогу і почав голосувати.
Вітька Малий вважав Карася своїм другом. Людмилу бачив удруге в житті, поважав її почуття до Олега, Олегові - до неї. В чомусь навіть переживав її проблеми з донькою. Зробив усе, що міг, аби витягти друга з ворожих лабетів і врятувати від довічної інвалідності. Та за той час, поки вони їхали від РУВС до її будинку, ця жінка змучила сищика так, як не вимотував наркоман, котрий обікрав офіс, попався на гарячому, але вперто не хотів визнавати своєї провини, кричучи: "Це не я, не я, це Він, Він в мені сидить, що ви знаєте про Нього, менти погані!" Людмила всю дорогу виголошувала один довготривалий емоційний монолог без логічного зв`язку між фразами, без завершених до кінця думок, пересипаний матюками. Причому підкований опер відзначив: матюкатися жінка не вміє, вживає матюки вкрай рідко, хоча й не червоніє, коли чує їх від сторонніх, не обурюється вголос, коли кислотна пацанва обмінюється враженнями про нові компьютерні примочки, вечірку в клубі, вечірку в когось на хаті та обговорюють чесноти та недоліки знайомих протилежної статі, користуючись виключно короткими матючними фразами та комбінаціями з них. Людмила Сошенко цілковитим потоком свідомості висловлювала свої думки про доньку Оксану. То згадувала, як возилася з нею хворою. То обзивала останніми словами. То обіцяла прибити. То починала шукати причини такої негідної поведінки, поступово зводячи все до самокопань та словесного мазохізму. Нарешті "копійка" загальмувала біля будинку, Людмила раптом замовкла, так само несподівано, як почала.