Мама, донька, бандюган
Шрифт:
Очі Олега зустрілися з очима Людмили.
– Перетворені. Людина сидить у певному місці і чекає, аби нам передати. З місця зійти боїться, це ж сума яка - мама, не горюй! Не чіпайте жінку й дівчину, все зроблено.
Людмила зітхнула, опустила голову.
– Ну, це нам вирішувати...
– Помовч!
– знову озвався Савицький.
– Гроші повернеш - маму з донькою не зачепимо. Стосовно тебе - пробач, рішення прийнято. Хоча для чого вибачатися? Сам винен. Хіба проситися почнеш... Та все одно, зради не пробачають.
– Олег!
– Сядь!
– гаркнув на
– Сиди крячкою і слухай. Ти знаєш, де гроші?
– Я знаю!
– пербив Олег.
– Заткни пельку! Я з дамою говорю. Знаєш?
– Не знає, бо місце сховку я сам визначав. І лише в ментурі Люду побачив, а так не до подібних тем, ну самі ж розумієте!
– Це далеко звідси?
– Не дуже. Осокорки, приватний сектор.
– Прекрасно. Покажеш дорогу, баба поїде з нами. Потім, коли все гаразд буде, відпустимо.
– Обох!
– на Людмилу було шкода дивитися.
– Закрили тему, Людмило Петрівно. З Карасем попрощаєтеся на місці... А може... Денисе, ти як? Може хай нам відпрацює свою провину, дамо шанс спокутувати, накладемо штраф? Чого, працівник справний, жінка з донькою в заручниках, гарантія. На рівному місці через чиюсь дурість аж троє рабів. Головне - скаржитися не побіжать, нема кому, перші сядуть. Знайдеться за що.
– Спочатку я порахую гроші, - Савицький одягнув куртку.
– Вже початок дванадцятої, часу нема, набридло все це.
Спочатку з квартири вивели Рибалку, потім - Людмилу. Здавалося, цілий будинок ніби вимер. Нікого не хвилювало, що відбувається довкола. Нікого не зустріли ані в ліфті, ані на сходовому майданчику, ані біля під`їзду. Проходячи повз комірчину вахтера, Рибалка не стримався, знову подивився на неї. Його порух головою не лишився поза увагою: двоє бійців швидко витягли з "вахтерки" труп забитого товариша і, не особливо ховаючись, запхали його в багажник однієї з машин, що вишикувалися в рядок неподалік від будинку біля бровки. Олега посадили в "сітроен", біля водія, Жигун примостився позаду з одним бійцем, він періодично підморгував Олегові. Інші з Людмилою вкупі набилися в "черокі".
Вузенька вуличка ніколи не знала асфальту, практично освітлювалася лише снопами світла з фар обох машин. Довкола стояла тиша, не світилося жодне з вікон.
– Куди ти нас завів, Сусанін? Тут люди давно не живуть, - Жигун не квапився виходити з машини в темряву.
– По-перше, живуть, але не в лютому. Не всюди опалення є. По-друге, ідеальне місце для переховування грошей. Ніхто їх тут шукати просто не наважиться, - пояснив Рибалка.
– Сам придумав?
– Люда у нас по фінансах, я все інше. Може, придурасто, зате по-моєму.
– Тут тебе прихайдокати, Карась - ніхто ж не найде до весни, - Жигун говорив не впевнено, швидше мислив уголос.
– Гаразд, куди тепер?
– Всі кагалом підемо?
– Всі кагалом. І бабенцію прихопимо, я не довіряю тобі.
– Може, боїшся?
– Чиє б мукало... Слухай, ну для чого ти в усе це заліз? Розумієш, порядок такий. Не повинні ви жити, ну не маєте на це після всього права. Хочеш секрет скажу?
– Між нами ще лишилися секрети?
– А то! Тебе десь тут прикопаємо, бабу заберемо, дочекаємося, поки доця її вилізе з нори, трошки потягнемо - і нещасний випадок. І винен в цьому ти. Аби не вліз, усе б порядком у нас було.
– Раз мене гоношить зібралися по-любе, я ж могу гроші і не віддавати....
– Не можеш. Чи забув - пацани тільки облизуються, для них з такими зрілими бабиськами працювати миле діло. Улюблене, я сказав би. У мене взагалі багато підібралося подібних фахівців. Дипломи ось введу для них, свої власні. Пожалієш Людку свою, будеш справжнім мужиком, аби поважали?
Відповіді не було: Рибалка вийшов з машини, хряснувши дверцятами, за ним вийшли інші. Морозець опівночі кусався сильно, від його зубів люди вже встигли відвикнути, почулося хекання і тупцяння на місці.
– Он той будинок. Тільки тепер так: в кого мобілка є, наберіть номер, я продиктую. А то наша людина в незнайомих шмаляти почне, така в нас домовленість. А ви, козли, жінкою прикриватися будете.
Савицький простягнув Олегові свою трубку.
– Конспіратор ти. За почерком впізнаю твої заморочки.
– Підсвіти краще.
Темряву кволо порушив вогник запальнички. Піднісши трубку просто до очей, Рибалка набрав номер, почув гудки, потім озвалися:
– Алло.
– Не змерзли там?
– Нарешті. Ну?
– Приїхали, вже всі тут.
Відбій. З короткої розмови ніхто нічого не зрозумів, та й не призначалася вона для загального розуміння. Спокійно, поки не почалися дурацькі запитання, Рибалка повернув мобілку директорові "Універсуму". Розправивши плечі, голосно гукнув:
– Людо, йди сюди! Е, братва, пустіть до мене жінку, останні хвилини живу за вашими годинниками!
Людмила стояла неподалік, її ніхто не стримував, світла дублянка семафорила в темряві, Олег пішов їй назустріч, їхні руки зустрілися.
А потім Олег Рибалка торкнувся губами її холодного вуха, прошепотів: "Падай"– і, обхопивши жінку руками, завалив її на землю, накриваючи своїм тілом.
Ніби по команді темряву з усіх сторін несподівано розітнули промені не менш як десятка кишенькових ліхтарів, вони перехрещувалися, мов джедаївські мечі, вихоплювали силуети, почулися недружні, але голосні команди:
– Стояти! Кидати зброю! Кидати, придурки, стволи на землю!
Прибулі отетеріли, потім гримнув перший постріл, другий, палили по промінчикам, темрява теж огризнулася пістолетними та револьверними пострілами, коротко наїжачився автомат.
– Ви оточені, нас більше! Ну! Переклацаємо, мов курчат!
Кільце промінчиків звужувалося, ось з темряви виринули перші людські обриси. Одинокий постріл, два постріли у відповідь, зойк, звук падаючого на землю тіла.
– Вам мало? Стволи на землю, руки на машини!
– Якого хріна!
– це спромігся вигукнути Савицький.
– Золотого та твердого!
– почулося у відповідь.
– Ви даремно сюди приїхали, шеф, нам би працювати й працювати!
І ще один голос, дзвінкий і дуже знайомий Рибалці й Людмилі: