Мандрівний вулкан

Як тільки Віктор спустився в підземелля, до нього збіглася велика юрба. Чоловіки й жінки, старі й молоді. Вони оточили щільним колом і так заливчасто сміялися, що він, не зважаючи на паморочливий біль у голові, мимоволі й собі усміхнувся.

«Це, напевно, з мене регочуть, що я не зумів як слід приземлитися, — подумав юнак. — Але що ж тут смішного? Адже міг на такому кам’янистому ґрунті й ноги поламати…»

Відкинув з себе заплутані стропи парашута,

— Ну, чого ви, чого?..

Але люди реготали ще дужче. Аж гикали, аж за животи хапалися, аж присідали. А деякі навіть не могли втриматися на ногах, падали й качалися, ніби маленькі діти.

— Та досить уже вам! — розсердився Віктор. — Посміялися й досить!

З гурту вийшла білява дівчина, яка також корчилася від сміху, й ледве видушила з себе:

— Не… не звертай у… уваги, зе… земляче. Ха-ха-ха!.. Це… це минеться… Ха-ха-ха!..

Він здивовано поглянув на неї. Великі сині очі дівчини були нерухомі, мовби неживі… Придивився до решти людей — і в них такі ж. Вікторові стало страшно.

— Хто ви?.. Де я?.. — викрикнув збентежено.

— По… потім у… узнаєш… — промовила дівчина й знову вибухнула сміхом, затупцяла ногами, наче стояла на розпеченій жаровні.

— Та годі тобі, годі! — ухопив її за руку. — Побережи своє здоров’я. Так же і вмерти можна… Прошу тебе, скажи: куди я потрапив?

Вона міцно стиснула його пальці і поволі обм’якла, перестала сміятися, ворухнулись, ожили її очі.

— Хіба ти не знаєш? Це володіння Роберта Конрада… Зараз по тебе приїдуть… Дай мені фотоапарат, я заховаю, щоб вони його не забрали…

— Хто приїде? І чого мають у мене щось забирати?

— Я потім усе розповім. Давай швидше, поки не пізно. Он уже мчать сюди, — показала на бруковану дорогу, на якій з’явився блискучий, схожий на човен, самохід.

Віктор зняв через голову фотоапарат і простягнув дівчині.

— Тільки дивись не засвіти плівку, — застеріг.

— Не бійся, не засвічу, — заспокоїла і шуснула в юрбу несамовитих сміхунів.

«Може, ці люди хворі, божевільні, і вона теж, а я віддав їй фотоапарат…» — пошкодував Віктор.

Майже безшумно підкотив самохід. Юрба принишкла, всі перестали сміятися і ніби остовпіли. Із самохода вилізли два здоровані у військовій формі, з гумовими палицями, один смаглявий, вилицюватий, з приплюснутим носом, а другий світлошкірий, гостроносий.

— Наш Мудрий Капітан прислав нас за тобою, — прогугнявив до Віктора вилицюватий військовий.

Бонн обмацали його одяг і повели до самохода, посадили на переднє сидіння поруч з водієм,

Самохід розвернувся, помчав напад. Їхали мовчки. Віктор роздивлявся довкола, намагаючись збагнути — куди ж все-таки він потрапив.

Обабіч дороги стояли одноповерхові скляні чи пластмасові будинки — без вікон, без даху, наче акваріуми. За ними простягалися плантації якихось рослин, зеленіли сади, поблискували водяні плеса. Все було осяяне щедрим промінням.

Віктор задер голову, сподіваючись побачити над собою голубе безхмарне небо, ясне сонце на ньому. Одначе ні неба, ні сонця він не побачив. Високо вгорі виднілося лише грізне кам’яне склепіння, що дивовижно промінилося денним світлом.

Невдовзі в’їхали у пальмовий гай, у якому височіла чудернацька споруда, що нагадувала велетенську рапану, котра зяяла своїм перламутровим отвором-входом і, здавалося, ловила кожен шерех у підземному поселенні.

Самохід зупинився.

— Палац нашого Мудрого Капітана, — сказав гостроносий.

— Виходь! — смикнув за рукав Віктора вилицюватий.

Вони провели його через довгі кручені скляні коридори, дзеркальну залу з басейном і квітами в просторий мармуровий кабінет, у якому за довгим столом сиділо кілька вже літніх чоловіків. Більшість військові. Між ними, певно, щойно відбувалася якась важлива розмова.

— Так оце і є той сміливець, що несподівано вдерся у моє володіння? — мружачи очі, поглянув на Віктора плоскогрудий, з тонкими губами й чорними вусиками-щіточками під гачкуватим носом Капітан. Усі вони розмовляли по-іспанськи. — Ану, підійди-но, голубе, сюди, ближче! — поманив пальцем.

Віктор підійшов до столу, кивнув присутнім, але йому не відповіли на привітання. Всі були похмурі, чимось стривожені.

Капітан, осідлавши ніс окулярами в золотій оправі, пильно подивився на Віктора й чомусь поблід,

— Звідки ти? — запитав притишеним голосом.

— Звідти, — показав Віктор на стелю.

— Знаю, що звідти. Не про те питаю… — засовався у кріслі Капітан. Потім підвівся, звернувся до тих, котрі сиділи за столом: — Панове, розмову нашу відкладаємо. Ви вільні…

Вони враз підхопилися й вийшли з кабінету. Залишився тільки зовсім сивий вузькочолий дідок, що поважно сидів поруч з Капітаном.

— І ви з ним також вийдіть. Почекайте там, у залі,— ще раз уважно глянувши на Віктора, сказав Капітан вилицюватому й гостроносому.

Коли зачинилися двері кабінету, дідок кинувся до Капітана:

— Друже, що трапилося? Ти став білий, як папір…

— Мені здалося… Але ні, цього не може бути! Не може бути!.. — вхопився за голову Капітан.

— Заспокойся, дорогий, і поясни — в чому річ?

— Цей юнак дуже схожий на Діего. Такий же кругловидий, чорнявий, такі ж великі сірі очі, такі уста, ніс… Та ти ж добре знаєш отого заклятого нашого ворога… Скажи, авжеж схожий на нього?

Дідок так наморщив вузького лоба, що сивий, густий чуб майже зійшовся з кошлатими попелястими бровами, і мовив непевно:

— Угу, наче схожий…

— Коли я побачив його, одразу подумав: чи не синок він Діего? Як ти гадаєш, скільки юнакові років?

— Дев’ятнадцять-двадцять.

— О, і синові Діего зараз має бути стільки ж!.. Боже, боже, п’ятнадцять літ уже поневіряємося в цьому підводному пекельному світі, а там, удома, господарюють фанатики-марксисти!..