Манускрипт з вулиці Руської
Шрифт:
Хотів підбігти й виштовхнути Блазія за двері, але не посмів — біди потім не обберешся; Барон, помахуючи паличкою з латунним набалдашником, не вітаючись, пройшовся підвальною залою і сів за стіл — неподалік од шевців.
— Через цього мніха біда велика може впасти на наш квартал, — знову почувся той же невдоволений голос. — А стало ж легше: і дзвонити дозволили, і календар нам залишили, похоронні процесії із свічками через Ринок пускають, партачам дозволяють раз на тиждень продавати свій крам, а згадай, що було колись! Подобріли пани, скажу вам правду. Отак поволі й зовсім стане добре жити, тільки не сердь їх, а він...
— Усе
— О, то свята правда, ласкаві панове! — скинув Барон капелюха й потакуюче закивав до шевців головою. — Нині — ха-ха! — кожен піп, навіть дяк, має друкарню і печатає книги для своєї користі!
Баронові ніхто не відповів, і він похнюпився: справи в нього йдуть зовсім погано. Соліковський хоче чогось . такого, на що Антох не здатний, та й взагалі зробити то неможливо... Архієпископ навіть не збирається йти відверто проти православних, як колись, хоче, щоб русини самі між собою перегризлися і щоб до цього спричинився він, Блазій. А як — коли вони тримаються тих своїх сеньйорів, мов реп'ях кожуха, ще й проповідника собі знайшли? То він сьогодні, ось тільки що доніс про коромольну проповідь цього месії, а Соліковський як не крикне: «Дурню, ти хочеш іще мученика їм сотворити? Іди й роби, що тобі наказано!» Барон присунувся до шевців, кинув на стіл золотого.
— Христос воскрес... — посміхнувся підхлібне, — Випиймо за його муки. Мацько дивився на те все й не поспішав з питвом.
Підійшов швець з монетою, корчмар мовчки подав йому сулію і слухав.
— Ти про книги не базікай пустого, бо читати не вмієш. Звідки знаєш, що через них може біда трапитися? — заговорив швець, який досі мовчав.
— А я тобі скажу... я те все знаю, — хміль заплітав язика шевцеві, невдоволеному проповіддю Вишенського, — Колись люди одному богові молилися по святому письму, которе апостоли... чи ті... євангелісти написали. А нині кожне взялося переписувати Євангеліє і свого додавати. І пересварилися. А ті ж перші книги були божою мовою написані...
— А так, так, по-латині! — вигукнув Барон.
— Яке — по-латині?! — схопився Пилип Дратва. — Божий язик — то наш, слов'янський! Барон зареготав.
— Встилайтеся таке говорити! Кожен дурень уже знає, що по-слов'янськи оті рогатинці та красовські переписали Євангелію!
Цього вже не міг стерпіти Мацько. Як же це — він, який про всі ті справи знає від самого пана Юрка і навіть дещо записав... та він від Рогатинця знає таке, про що аж страшно говорити: ніякий не папа був апостол Петро, ось що!.. Як він може таке блюзнірство слухати у своїй корчмі, та ще й на великдень?!
Мацько вийняв з шухляди жменю монет, відрахував частину, здалеку прикидаючи оком, скільки зосталося вина в сулії, яку подав шевцям, і розмашисте покрокував до столу. Не мовлячи й слова, кинув монети на стіл, сулію забрав і, виминаючи поглядом Барона, сказав:
— Ідіть собі геть, люди добрі, коли не маєте честі. Барон схопився, застукав по долівці паличкою.
— Ти... Ти не будь такий мудрий, бо я і до тебе доберуся...
— Геть звідси, болотний ящере! — скрикнув Мацько і замахнувся сулією.
Барон ніяк не сподівався такого спалаху від запобігливого Мацька, він, заточуючись, позадкував до дверей. За ним поквапився швець, який лаяв мніха Йвана. Від порога швець огризнувся:
— Пропадай із своїм слов'янським язиком, з книгами і школою своєю, добра від них ніколи нам не прибуде!
Два шевці винувато поглядали на розгніваного корчмаря. Пилип Дратва сидів у кутку, похнюпившись.
Мацько хотів було щось іще сказати, та враз крізь віконце, що виходило на вулицю, побачив таке, від чого відняло йому мову... До Барона підійшов пан у високому капелюсі й широких довгих штанах, махнув Баронові рукою, мовляв, іди собі, взяв шевця за комір свити, швець малів-малів, а коли став таким мацьопким, що весь умістився на долоні, пан, зареготавши, кинув його собі до кишені.
Зчудований Мацько повернувся од віконця, перевів подих і прошепотів:
— Ідіть... Ідіть і ви геть! Та прикусіть свої грішні язики, — нечиста сила вийшла нині на лови...
Двох шевців немов видуло з корчми. Тоді підвів голову Пилип Дратва і сказав:
— Хочу я врешті до правди докопатися, Мацьку.
Понад Львовом перекликаються великодні дзвони. Дрібно сипле мідним пилом святий Юр, у міський коридор — з Краківського передмістя на Галицьке — вривається скрадливе таланіння з Онуфріївського монастиря; молоде травневе небо тепло лягло на крони розквітлих черешень, що закрили місто білою запоною, продірявленою шпилями веж; небо здригається від бевкання Великого Кирила, а він з висоти Корняктівської дзвіниці вперто і владно ритмізує безладний передзвін і натужує його радість урочистістю, силою, насторогою.
І нічого більше не існує днесь на світі, крім воскресної музики: мертва нині ратуша, порожній, мов бодня, розбійницький Високий Замок, меншою стала бундючна катедра, а святково одягнені люди виторочуються з церков, мов барвисті пацьорки вервечок.
По сніданку, а місто далі тихе й добре, йдуть русини з усіх кінців Львова на Зацерковну до будинку гімнасіону—там, на подвір'ї братської школи, кожної великодньої неділі спудеї ставлять містерії. Іван Вишенський запрошений на виставу. У дворі збудована з чорного каменю арка, її верх — це Голгофа, а внизу — вхід до пекла, яке нині збурить Христос; мніх ще не знає змісту містерії, в його учнівські роки в Острозі драм не ставили, та сама думка, що нині якогось спудея переодягнуть за Ісуса, коробить старця, він запитує Борецького і Рогатинця:
— Чи сіє доконче потрібно для зміцнення віри?
— Потрібно, — сухо відповідає ректор. — Адже і служба божа, і хор партесний — теж вистава. Католики органами заманюють паству, бичуванням одурманюють — що ж є богопротивного у театральному показі мук Христових і його звитяги над пеклом? А народ любить видовища і йде до нас... Не для комедії се робимо, а для утвердження віри в перемогу добра над злом.
— Світські пристрасті долають вас... А з яких книг учаться ваші учні?
— Бібліотеку нашу з охотою вам покажемо. Очі у Вишенського розбіглися, книг у бібліотеці більше трьохсот, він виймав їх одну за одною з поличок шаф, чоло його розпогоджувалося: «Львівський апостол», «Буквар», «Острозька біблія», «Учительное євангеліє»...
— Добро єсть почитати книги всякому, — прошепотів мніх, — порозуміти, що глаголють словеса... І «Трени» Кохановського теж тут? — здивовано глянув на Борецького. — Католиком же був!
— Ким іншим він міг бути? — не підводячи погляду, відказав ректор. — Але ж будить своїм батьківським голосінням по донечці Уршулі глибокі людські думи, сердечність, добро...
— Земні пристрасті будить... О, і Платон у вас, і Арістотель! Догми поганські з їх басен вивчаєте... А чи знають спудеї правила церковні?