Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
Минула мало не година. Сонце пригрівало, й Ґудзика потягнуло на сон: кліпав очима й тер скроні, обзиваючи в душі Іванціва всілякими негарними словами, і мало не проґавив його. Машиніст вийшов з посадки непомітно, либонь, перед цим стояв серед сосон і роздивлявся, але Ґудзика не міг помітити. Посунув до дальнього лісу не просто через галявину, як пішла б звичайна людина, – до нього в'юнилася ледь помітна стежка, – а збочив до ліщинових хащів, у яких причаївся старшина.
Іванців обійшов відкрите місце, постояв трохи, прислухаючись, і посунув далі впевнено, майже не криючись.
Просувався легко, наче сковзав поміж обгорілих пеньків і чорних стовбурів, що збереглися де-не-де, і Ґудзик побачив, що йде тепер машиніст без кошика – отже, набрав маслюків і заховав здобич у лісовій хащі, тепер кошик тільки б обтяжував його, та й потреба в маскуванні майже відпала.
А для чого йти йому до заліщицького лісу? Тут і дитині зрозуміло: на путівці до Заліщиків знайшли «студебекер» з убитим шофером, і майор з армійського Смершу казав, що саме в цих місцях, можливо, гітлерівські агенти заховали рацію, влаштували тайник.
Як у воду дивився цей чорнявий майор, розумна й досвідчена, видно, людина, якщо отак-от безпомилково вивчив район дії шпигунів.
Отже, виходить, що і цей тип, котрому так довго вдавалося маскуватися під чесну людину, фашистський агент, от собака, водить поїзди, має вільний доступ на станцію збирає там відомості, а тепер передасть їх зв'язковому чи покладе в тайник.
Либонь, все ж іде до тайника, із зв'язковим міг зустрітися десь ближче до роз'їзду, а тайник обладнали в хащах, куди люди майже не ходять, особливо тепер, у тривожні воєнні часи. І банду можна зустріти, і недобитого гітлерівського солдата, що просувається з оточення до своїх, і звіра, – та й мало чого таїти в собі осінній мало ходжений ліс!
Вони проминули вадяву із уже трухлявих стовбурів, ліс за нею починався справді дрімучий, і Ґудзик трохи скоротив відстань до Іванціва, боячись загубити його. Більше того – загубив-таки на кілька хвилин, але інтуїція і досвід підказали старшині, що далі не варто йти слідами машиніста, тим самим міг виказати себе, – Ґудзик спустився до неглибокого яру, порослого по краях чагарником, дном його й просунувся метрів на двісті, швидко перебігаючи відкриті місця.
Улоговина скінчилася, Ґудзик обминув густі кущі й на» раз знову побачив машиніста зовсім близько, метрів за п'ятдесят, може, й менше – встиг знову заховатися у вільшанику. Бачив крізь зарості, що Іванців уже повернув назад до роз'їзду: йшов, не криючись, і хмиз хрустів у нього під ногами.
Отже, подумав старшина, десь тут у них тайник, тут чи метрів за сто – сто п'ятдесят, більше Іванців не встиг би відійти, – дістав карту і обвів визначене місце колом: територія вийшла невелика, і досвідчені розшукувачі, маю чи такі відомості, безумовно знайдуть шпигунську схованку без особливих зусиль.
Іванців повернувся до роз'їзду тим же шляхом, обминув мочар і зник у сосняку, а старшина зробив невеличкий гак і вийшов до бутини зліва, якраз там, де стояли підводи й можна було, не виказуючи себе, вільно спостерігати за роз'їздом.
Машиніст трохи затримався в посадці – обідав чи дозбирував гриби, певно, взяв з собою харчі й підкріплявся на самоті, це найбільше сердило старшину, бо зранку нічого не їв і йому буркотіло в животі, а ще невідомо, я поведеться Іванців і що вчинить, – може, водитиме до ночі…
А від лісорубових вогнищ пахло димом і їжею, здається кулешєм, і Ґудзик нараз подумав, що нема в світі нічого смачнішого за куліш, гарячий суп з куснем чорного хліба, звичайний солдатський суп, в якому плавають шкварки.
Іванців вийшов з лісу, коли на далеких підступах до роз'їзду пролунав гудок паровоза. Поізд був довгий, вантажний, везли щось цінне і конче необхідне для фронту, бо на площадці кожного вагона стояв вартовий.
Ґудзик бачив, як довго з'ясовував стосунки з машиністом Іванців, нарешті його все ж посадили на паровоз, й тоді старшина метнувся до начальника ешелону – капітан зрозумів його з півслова, пустив до єдиного пасажирського вагона й навіть нагодував, правда, не кулешем, а хлібом із салом – що ж, бутерброди із черствуватого хліба видалися старшині не менш смачними, чесно кажучи, він з'їв би ще, але не пропонували, й довелося вдати, що й так наївся.
Просто з вокзалу Іванців посунув додому. В умовленому місці на Ґудзика вже чекав молодший лейтенант Сидоров, старшина не підійшов до нього, не повідомив про події сьогоднішнього дня, вони обмінялися лише поглядами, які означали, що молодший лейтенант прийняв від Ґудзика підопічного, і старшина поспішив до комендатури. Звідти, як і належало, негайно подзвонив полковникові Карому. Доповідав, поспішаючи й ковтаючи кінцівки слів, гадав, що полковник негайно підніме по команді якусь військову частину для прочісування лісу у визначеному квадраті, й вельми здивувався, коли Карий лише відповів:
– Дякую за службу, старшина. Відпочивайте.
Ґудзик мав досвід поводження з начальством і знав, що воно не любить підказок, але не втримався й заперечив:
– Я гадав, що й мене використають…
– Де?
– В прочісуванні лісу.
– Для чого?
– Але ж шпигунський тайник! Можливо, там рація…
– Відпочивайте, старшина, – одповів полковник коротко і Ґудзик одразу збагнув, що поліз зовсім у не свою справу.
– Слухаюсь, – мовив стримано й поклав трубку.
А Карий тримав її ще кілька секунд у руці, думаючи, як краще вчинити. Знав лише, що прочісувати ліс негайно, якраз, не можна. Ну, знайдуть тайник з повідомленням Іванціва, навіть рацію, а далі? Можуть виказати себе і знову випустять гітлерівського резидента.
Довго вивчав карту з колом, визначеним Ґудзиком. Нарешті викликав ад'ютанта.
– Капітана Сулімова до мене, – наказав.
Так, Бобрьонка з Толкуновим треба лишити в місті, тут вони потрібніші, а засідку в заліщицькому лісі можна доручити Сулімову з лейтенантом Рябоклячем. Завтра па світанку знайдуть тайник, завтра ж, можливо, післязавтра хтось мусить забрати з тайника повідомлення Іванціва, найпевніше, рядовий зв'язковий. Проте через зв'язкового можна вийти на резидента. Так, на самого фашистського резидента.