Марiя
Шрифт:
Mut verloren —
Alles verloren
Da nicht's besser
Nicht geboren.
Мужність загубити — все загубити. Краще тоді й не родитися (нім. ).
— Що ж, тільки ті досягають великого, котрі уявляють перед собою ще більше і вірять у можливість його здійснення. Олександр Іванович зве свою роботу «кротовою». Коли він повідомив мене про початок своєї друкарні, він писав: «Лапи чешуться». Мені здалося, це необхідно насамперед для
— А яку чудесну справу він розпочав, що друкує ту потаємну літературу, ті вірші й пісні, які ще з декабристів, та й раніше, нишком переписували й вивчали напам'ять, — сказав Іван Сергійович. —Пам'ятаєте, як Пушкін писав:
Я спрятал потаенну.
Сафьянную тетрадь,
Сей свиток драгоценный,
Веками сбереженный
От члена русских сил,
Двоюродного брата,
Драгунского солдата
Я даром получил.
Ты, кажется, в сомненьи...
Нетрудно отгадать!
Так, это сочиненья,
Презревшие печать.
— Я не пам'ятаю цього у Пушкіна, — зашарівшись, призналася тихо Марія.
— Це його «Городок», — немов між іншим пояснив Тургенев, і Марія заспокоїлась. — Він і сам про свої вірші писав:
«И Пушкина стихи в печати не бывали. Что нужды? Их и так иные прочитали». «Что нужды?» Хіба ми не читали в списках і не знали його послання декабристам, «Кинжал», «Вольность», «К Чаадаеву»? Та хто ж з молоді, з нашого оточення не переписував їх? А в «Полярной звезде» вони, нарешті, надруковані!
— А ви, Іване Сергійовичу, як і раніше, можете Пушкіна цілі сторінки напам'ять читати? Пригадую, в Парижі — вас тільки попроси, і ви ніколи не відмовляєтесь, — пригадала Марія Каспарівна.
— Я й тепер не відмовляюсь, — добродушно засміявся Тургенев.
— Я страшенно люблю поезію, — раптом соромливо, якось подівочому сказала Марія Каспарівна, — хоча сама ніколи двох рядків не могла стулити. Але Пушкін ще з дитинства увійшов у моє життя. Я була таким сибірським ведмежам, — вона повернула голову до Марії, — народилася в Тобольську. Скільки тисяч верст до Європи, до того стовпа, що стоїть на межі з Сибіром! Пошта, газети, журнали місяцями йшли, а втім, врешті таки доходили. Тоді тільки вперше почав друкуватися «Евгений Онегин». У Тобольську, як завжди, було багато «нещасних» — засланих так звали, серед них багато людей освічених, розумних, культурних. У нас усі бували — усі рівні. Так от «Евгения Онегина» з захопленням завжди вечорами вголос читали, чекали нетерпляче продовження. В журналі він спочатку друкувався, цитували до речі й не до речі.
Марія Каспарівна замовкла на хвилинку. Тобольськ. Тисячі верств! Тисячі верств навіть до Вятки. А у Вятці — було їй тоді дванадцять років — зустріч з засланим Олександром Івановичем Герценом. Він працював тоді там з її старшим братом і умовив відвезти її до Москви, до його родини.
Незручно, що вона замовкла.***
— Ви й тепер не відмовляєтесь? —
Він глянув чомусь на Марію і побачив, що вона також це зрозуміла, розумна, мила Марія Олександрівна, яка йому подобалась усе дужче й дужче.
— Почитайте Пушкіна! — сказала вона, ніба маючи право па дозвіл і наказ.
— Гаразд. І не тільки з потаємної. Просто мої любимі. Але перше для вас, Маріє Каспарівно. — Він з повагою схилив свою посріблену сивиною голову. — На згадку, як ви в Сибіру читали уперше «Евгения Онегина». Не бійтесь, Адольфе, не всього «Евгения Онегина», тільки посвяту.
— О, що ви, — заперечив Рейхель. — Це така музика для мене — ваш Пушкін, а для Маріхен — найкраща насолода!
Не мысля гордый свет забавить,
Вниманье дружбы возлюби,
Хотел бы я тебе представить
Залог достойнее тебя... —
почав читати Тургенев, і Марія Каспарівна слухала заворожено. Та Марія, Маруся Марковичка, знала — він читає і для неї, і їй здається, що вона вперше чує ці вірші. Адже ж вона їх колись читала, правда, дуже давно, може, в пансіонські роки.
...Воспоминания безмолвно предо мной
Свой длинный развивают свиток...***
А ця «Элегия»? її треба читати і перечитувати наодинці. Чому вона так давно не перечитувала і не відчувала цієї насолоди? Чому він одбирає такі сумні? Адже Пушкін — саме життя, радість, жадоба життя? Ні, ні, вони не сумні, вони про його творчість, його власну, тургенєвську...
...Но не хочу, о други, умирать;
Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестей, забот и треволненья;
Порой опять гармонией упьюсь,
Над вымыслом слезами обольюсь...
Так, так, «над вымыслом слезами обольюсь»...
Звичайно, він для неї читає і «Пророка», і «Поэта», але Марія Каспарівна просить прочитати «Анчар». Той вірш, що в його прекрасній новелі «Затишье».
— Ти пам'ятаєш, Адольфе, я читала тобі її, перекладаючи, як могла, на ходу. І ще, будь ласка, оту улюблену мою «Грузинскую песню»! Ви не втомились, милий Іване Сергійовичу?
— Що ви! Але вже досить пізно. Марії Олександрівні з дороги вже час відпочити. Треба повертатись до готелю.
— Мені не хочеться. Тут так добре, — щиро призналась Маруся.
Та, звичайно, треба йти, що правда, то правда. Може, й Богдась прокинувся...
— Завтра зранку до нас, — наказала Марія Каспарівна. — Вашого хлопчика познайомимо з моїм Сашею, підшукаємо вам помешкання поблизу, я знаю славну стареньку, яка зможе приходити допомагати.
— А хлопчика можна навіть тимчасово до школи влаштувати, куди й наш Саша бігає, — вставив Рейхель.
— Ну, про це все завтра, не турбуйтеся, Іване Сергійовичу, ми вашу Марію Олександрівну влаштуємо. Поки чоловік її приїде, ми постараємось, щоб не сумувала і все було гаразд.