Марiя
Шрифт:
Коли він був за кордоном торік, уперше в Німеччині, його спочатку все дивувало, увесь той зовнішній європейський комфорт, що приголомшує кожного, хто приїздить з Російської імперії,- з її брудними готелями, поштовими станціями та заїздами, з її грубими лакеями, нетіпахами-покоївками... Йому подобались чистота, порядок, німецька педантичність. Але він не зробив ані цікавих знайомств, ані значних спостережень та узагальнень. Його незабаром потягло додому. Скрізь у Європі він почував себе хуторянином. Чи краще йому було на хуторі? Там він, навпаки, почував себе європейцем і також нудьгував.
Цього разу він взагалі нічого не
І вранці і ввечері, проходячи повз портьє, він не витримував і питав, чи нема листа для пана Куліша? Та чув ту ж самісіньку відповідь: «Нічого нема, пане Куліш, коли буде — ми негайно принесемо».
Він не розумів, чого його вірний «спис і рука» Каменецькии ані слівцем не відповідає? Невже Марія Олександрівна всерйоз захворіла? Ні в які хвороби жінок, перш за все хвороби власної жінки, він не вірив. То все були нерви і вереди. Марковичи! просто до смерті кортить побачити світа, побувати за кордоном. Він зустріне її перший, він зустріне її один (Опанас не береться до уваги), перший знайомитиме її з першим закордонним містом. Які цікаві повчальні розмови, просто лекції, вже складалися в його голові!
І то все буде прелюдією...
Він забув, що в Петербурзі вона й перші дні не слухала його, не кажучи вже про останній час. Та їй же, власне, не давали можливості побачитись із ним. То вона була у Карташевських, де від неї не відходив брат Варвари Петрівни Макаров, то їхала з Тургенєвим до Шевченка, то сиділа з своїм хлопцем. Усі наче навмисне змовлялись проти нього, не розуміючи, як він, він потрібний їй для роботи, для росту, для слави.
Якось, опинившись з нею наодинці, трохи відокремившись від товариства, — вона тільки-но читала уривок з «Інститутки» і була збуджена, розчервоніла (частіше вона блідувата, може, й справді хворіє?), — він не витримав і почав натхненно казати про свої високі почуття до неї, і як вона примушує його страждати тим, що постійно уникає. Вона враз змінилась. Холодно глянула, підвелась із крісла й пішла.
— Даруйте, мене кличуть, — тільки кинула, ніби між іншим. Вона не зрозуміла, не зрозуміла його!
А про ту сцену в них удома, коли вона зайшла по рукопис, краще не згадувати. Як вона вирвалася, вибігла, певне, злякалась, почувши чиїсь кроки. Він винний — поспішив, але раптом голова пішла обертом, що вони вдвох, лише вдвох, а вона зайшла така мила, привітна, як у колишніх немирівських листах.
Тут, у чужому місті, в чужій країні, далеко від «Блатенська» — Петербурга, серед чужих байдужісіньких до них людей, все, все буде інакше.
Чому нічого нема від Каменецького?
Його хочеться вилаяти всіма мальовничими українськими словами, що яскраво визначають таку нетямущу людину: йолоп, телепень, бовдур, недотепа... Він не згадував зараз, та й не думав взагалі про те, скільки послуг зробив і робить йому Каменецький. Зараз той тільки дратував його своєю некмітливістю. Адже Куліш ясно написав йому — даремно він думає, що то жарт, що робиться в його душі.
Йому конче треба знати про Марію Олександрівну, коли вона, нарешті, виїздить з Петербурга.
...Він крокує берлінськими вулицями, байдужий до всіх і до всього, і думає, що от він іде, а ніхто не знає, яка це людина страждає так неймовірно.
Від патетично високого страждання, в якому він занотовує і визначає кожен нюанс і найтоншу
Ці земні підрахунки трохи полегшують стан. Він навіть зайшов до кав'ярні, випив чашечку кави і ніжно-млосно глянув на білявеньку пухлявеньку Frоulein. Тут не розбереш: чи служниця, чи з хазяйської сім'ї, така чистенька, в мережаному білому фартушку і пишно накрохмаленій наколці. Вона зробила губки сердечком і мило почервоніла. Годі чернецтвувати! О, швидше б приїхав цей степовий неприручении «Вовчок». Як її за три місяці зіпсувала столиця! Але тут вона побачить його, Куліша, справжнього, без шор, без чернецтва. Він нарешті дасть волю всій своїй пристрасті, і їм заздритимуть сучасники і нащадки!
Він майже бадьоро повернувся до готелю. Портьє, побачивши його, люб'язно закивав головою.
— Bitte, Herr Куліш, — мовив він, простягаючи бланк телеграми.
Пантелеймон Олександрович майже вбіг до свого бельетажа. Швидко відчинив двері номера. Так і є. Від Каменецького. Що? Що таке? Марія Олександрівна виїхала з Петербурга 29 квітня з Тургенєвим?
Він упав з високого піднебесся u земне остогидле життя.
Власне, у нього було відчуття, що хтось дав йому доброго штурхана і він полетів догори ногами.
З Тургенєвим! Чому з Тургенєвим? Як відпустив її той телепень Опанас? Що він, засліпнув, чи що? Хіба не бачив їхні перезирки, його, Тургенева, упадання, лестощі?
Не слід обманювати себе. О жінки, «ничтожество вам имя!». Він так ремствував, ніби не Опанаса Марковича, а його дружиною була Марія Олександрівна. Що там дружина! Далеко гірше і образливіше, коли зраджує «не дружина».
Власне, вона не була і «не дружина». Ніким. У тім-то й справа, що ніким, коли він жадав усім своїм єством, щоб була всім! Він. Куліш.
О, то все омана і лицемір'я — оці спокійні ясні очі, ота мовчазність.
Поїхали вдвох з Тургенєвим. Він же скрізь у Європі як удома.
Вона відштовхнула його, українця, проводиря української культури! Та що їй, московці з походження, українські брати?! Може, коли б не Опанас — і не писала б вона по-українськи, а може, й взагалі там більше він написав. Що-що, а мову він знає і в рідному фольклорі кохається, як риба в озері купається.
Він сам не вірив цій своїй думці, що спала йому в злу хвилину, адже нічого Опанас ніколи не писав раніше, та й зараз ніколи у нього й мови про це не було. Але в очах Пантелеймона Олександровича уже замигтіли недобрі вогники, і він усміхався недоброю, страшною своєю посмішкою.
Що ж, «я тебе породив, я тебе й уб'ю». Ти хитрощами ввела в оману, звела мене з пуття. Може, через тебе я кривдив ні в чому не винну Сашуню, кревну, рідну українку, мою бідолашну хуторяночку. А хіба ж вона також не пише, а хіба не можна її більше підтягти, допомогти? З нею поки що ніхто так не панькався, як з цим Марком Вовчком.
Ні, ні, то не ця хитра жінка, то Опанас писав «Народні оповідання». Нічого, вона ще згадає Куліша.
А зараз — швидше, швидше з Берліна!
Щоб і не стрічатися. До чемно-байдужого погляду Тургенева ще додасться переможний блиск. Адже жінки люблять похвалятися перед коханцями своїми перемогами, відкинутими поклонниками, і вона з задоволенням, вихваляючи свою стійкість, розповідатиме про нього.