Марiя
Шрифт:
— Ой, не плутайте грішне з праведним, — засміялась Марія. — Різні бувають похвали і різна любов. Інколи від любові і похвали втекти хочеться і сховатися, як від лиха. Та похвала Тараса Григоровича і його любов мені найдорожчі. Це як дарунок несподіваний. А втім, теж нелегкий.
— Чому?
— Чи виправдаю? Адже він захоплювався і щиро перебільшував, це я розумію... Коли починала я писати — хіба замислювалась? Ходила, придивлялась, бачила, слухала, спочатку для Опанаса Васильовича — він мене привчив. Раптом почула — не можу не написати усього, що в голові вже юрмиться. Хіба я що загадувала? Отак здуру сиділа й писала. Хіба я загадувала якісь ідеї проводити? Те, що думала, що обурювало до нестями, від чого пекло,
— Тому й вийшло так щиро, свіжо, як деревце, що росте само по собі. Я завжди думаю, що нам треба брати дійсність в її простоті, в її поетичності, і нічого не ідеалізувати, і не вказувати пальцем ані на свої заплакані очі, ані на ту річ, від якої треба заплакати. Мені здається, головна хиба наших письменників, і моя переважно, в тому, що ми не стикаємося з дійсним життям, себто з живими людьми. Ми звикли багато читати і абстрактно мислити. А ви, певне, любите повештатись скрізь?
— О, — підвела голову Марія, — скільки я виходила з Опанасом Васильовичем і сама пішки. Крім того, нам довелося багато тинятися по різних містах. Після Орла жили в Чернігові, Києві, Качанівці, нарешті, Немирів. У Києві один час ми мешкали на околиці, Куренівка така там є, у хаті під солом'яною стріхою, неподалечку від базару, куди приїздили селяни. Чомусь жінки і дівчата зі мною трималися просто, ділилися і радощами і горем. Мені з ними легше було порозумітися, ніж у Петербурзі з нашими панями, — засміялася вона. — А чоловік, йому їсти й пити не треба, дай тільки послухати якусь пісню та записати.
Стало трохи соромно за холодне прощання з Опанасом Васильовичем.
Він же хороший, він так любить її, Богдася. Але що трапилось між ними? Нічого, нічого не трапилось. У чім же річ? Вона згадала — Тургенев був з ним чемний, як з усіма, але особливої уваги не приділяв і не цікавився. Так — у межах загальної чемності
— Опанас Васильович такий заповзятий збирач пісень, прислів'їв, усякого фольклору, — якось сумно, тоном зовсім не відповідним тому, що говорить, мовила вона.
Хотіла додати: «Яка шкода мені, що він не поїхав зараз з нами», але замовкла, їй було соромно за прощання. А разом їхати? Швидше там бути вдвох? Ні, навіщо брехати? їй хотілось бути самій. Богдась ніколи їй не заважає, її внутрішній роботі.
...Але Опанас. Ні, вона бажає хоч спочатку побути сама, без ного пильного погляду, його постійних оцінок її вчинків і поведінки. Вона дивитиметься в музеях на картини, знайомитиметься з усіма славними пам'ятниками, а він обов'язково поглядатиме на неї — як це вона все сприймає? І це так надокучливо зв'язує!
Боже мій милий! Куди все поділося? Я ж його кожне слово сприймала, як слово судії праведного!
Ох, не хочеться зараз про це думати! Зараз вона наче на волю вирвалася, і так добре, що поруч Іван Сергійович. Він немов читає її думки, певне, і зараз розуміє її і нічого не розпитує про чоловіка, і вона вже розказує про свій милий рідний Немирів, де, нарешті, Опанас Васильович одержав у гімназії посаду вчителя географії.
Там зібралось таке хороше молоде товариство, їй господарювати довелося, дбати про всіх них, і це було приємно, весело. Бо вони ї'ї всі поважали? Ні, не те слово! Любили? Ні! Вони перед нею просто схилялись, вони її обожнювали.
— І ви були там царицею?
— О, там я була справді цариця, — весело відповіла вона. — Правда, цариця-куховарка. Усіх же годувала... з нашою дівчиною Мотрею. Мої паничі були, на щастя, не вередливі, та й я господарка не дуженька, як у прислів'ї: «Така собі господиня — три городи, одна диня». А коли писати почала, не вельми охота було господарювати. Ну, тоді мені все прощалось і всі мені допомагали. Справді, як любо, сердечно було! Кожне оповідання — ніби свято, ніби подарунок для них. Один учитель математики, Ілля Петрович Дорошенко, він так кохається у рідній мові, так добре знає
— Це ви згадали того, що в Берліні зараз? — усміхнувся Тургенев.
— Його. Ну, що мені робити? — спитала з щирою досадою і одвертістю. — Як я можу його образити, коли він стільки допоміг мені? Коли ми в Немирові жили, він уже в Петербурзі був і, щоправда, дуже багато робив. Енергії йому не позичати. Звичайно, йому першому послав чоловік мої оповідання. І як же він прийняв їх! От тільки правив уже, як хотів. Ну, я не з усім погоджувалась, але до пори мовчала. Спочатку все гаразд було. Листувалися. Я з Богдасем до нього на хутір завітала, коли до Орла їздили, а він і дружина там перебували і нас дуже добре приймали... А от у Петербурзі... Вона зупинилась.
— Він закохався, а ви ні.
— Звичайно, ні. Він мені спокою не давав, — призналася вона. — Почав мене обвинувачувати, присікуватись.
— Обвинувачувати? Вас?
— Еге ж. Звичайно, не тому, що я не схиляюсь на його освідчення. Ні, він під усе підводив вищі теорії. Чому я цікавлюсь «Современником» і російською мовою також пишу, чому в мене багато знайомих і друзів не тільки між земляками, а й серед руських і поляків — Шевченкових «соізгнанників». Тарас Григорович, навпаки, радів з цього, сам знайомив. Куліш надто критикував усе моє. Він часто мав рацію; звичайно, є за що критикувати. Я й сама знаю, скільки недовершеного в моєму писанні, але ж яку ущипливість він вкладає у свою критику! Я переставала вірити. Завжди в нього якісь термінові справи до мене — то про редакцію творів, друкування чи про новий журнал, що, нарешті, наші видаватимуть. Летять записки. Бідний Каменецький з ніг зіб'ється, прийдеш до нього — боже мій милий! Людина, така геніальна людина, сам пан Куліш, гине, що його не розуміє отака маленька особа, як оця Марковичка, якій він шлях у літературу відкрив. І зараз стільки листів, телеграм і мені, і Каменецькому — неодмінно побачитися в Берліні. Я ж через Берлін їду. Ну, що мені робити? — закінчила вона тим же, що почала.
— А не треба бачитись, — мовив Тургенев. — З Берліна поїдете на Дрезден і все.
Марії раптом стало спокійно.
А справді. Хіба небо завалиться і вона перестане писати, коли не побачиться у Берліні з Кулішем? Поїде просто у Дрезден — і край.
— Поїду у Дрезден — і край! — засміялась вона. І всі ці прикрі непорозуміння і, здавалось, складні взаємини раптом зникли також за поворотом каретки.
— Шкода тільки, що ми з вами розстанемось. Шкода, що ви поспішаєте до Парижа, — призналась Марія.
— І мені шкода. У Дрездені я вас познайомлю і доручу Рейхелям, друзям Герцена. А мені треба швидше до Парижа — побачити дочку... Потім я поїду до моїх друзів Віардо на їхню віллу у Куртавнелі. Та ми зустрінемось з вами незабаром. Ви ж будете в Парижі? Я познайомлю вас з дочкою, вона подобається мені, правда, трохи лінувата, але дуже добра і мила.
— Вона схожа на вас? — спитала Марія, їй дивно було, що він каже «подобається». Хіба вона могла б сказати так про Богдася? Це був шматок її самої.
— Схожа. Висока така ж, тільки очі майже чорні. Російську мову зовсім забула, говорить з таким паризьким акцентом, а зовні звичайна російська дівчина... Я познайомлю вас обов'язково з моїми друзями Віардо...
Скільки розмов і пліток начулася вона про це в Петербурзі, про це багаторічне дивовижне кохання. Вона б ніколи не згадала б про це і не натякнула б, але Іван Сергійович так спокійно каже: «Мій друг мадам Віардо наполягала, щоб я привіз дочку у Францію, щоб вона виховувалась у неї, разом з її дітьми». Значить, нічого таємного в цьому нема, коли він так спокійно говорить. Може, це все простіше, ніж плетуть доброзичливі язики?