Марiя
Шрифт:
Ні, насправді це було далеко складніше, заплутаніше, і не можна було ні розв'язати, ні розрубати.
Смуток оповивав Івана Сергійовича щоразу, коли він їхав з батьківщини, смуток оповивав його, коли він повертався з-за кордону. Коли ж він, власне, «повертався»? Коли їхав з Парижа, з Куртавнеля до Петербурга, до Москви, у своє Спаське із здичавілим занедбаним садом, віковими липовими алеями, старим будинком, ветхі стіни якого зберігали не тільки милі дитячі, а й страшні спогади? Чи тоді, коли під'їздив до тої розкішної європейської вілли, де лишив так багато,
Йому захотілося розповісти милій своїй молодій супутниці, як стискало дихання, билося серце колись, років п'ятнадцять тому, коли наближався туди, знав, що от зараз знову побачить, почує ту істоту, бажання якої, слово якої стало для нього законом. Життя було можливим тільки коло неї, в чужому будинку, в чужому парку, з чужою мовою.
А може, справді людина, як дерево, що пускає коріння в рідну землю і не має щастя поза батьківщиною? Як інколи важко відчувати, що ліпишся до чужого гнізда і не маєш свого власного.
Він сказав тільки це. Про гніздо. І вона з острахом подумала про себе.
А у неї ж є, є це гніздо? Богдась, чоловік — це ж її гніздо? Чому ж так тісно їй стало в ньому?
Вона рвучко повернулась до вікна. Богдась закуйовдився, розплющив очі. Спочатку нічого не зрозумів, де він, хто з ним.
Потім пізнав дядька-велетня. Усміхнувся напівсонною усмішкою і пробурмотів:
— А щоб вас лихо не знало! — притулився міцніше щічкою до руки Тургенева і знову заснув.
— Це Шевченкова приповідка, — пошепки пояснила Марія.
— Коли ви Шевченка згадуєте, ви зовсім іншою стаєте.
— Як ми прощалися перед від'їздом, — сказала вона, — він мені подарував переписану ним самим свою поему «Неофіти» і надписав: «Любій моїй доні». Він звав себе і рідним, і хрещеним моїм батьком. Він мені рідніший за рідного.
Вона замовкла. Замислилась. Якби хто знав, що значив Тарас Григорович у її житті!
От сказав Іван Сергійович: «Ви ж орловська, моя землячка», — а вона так переконливо довела йому, що Немирів, Україна — її батьківщина, і вона не лицемірить, коли каже, що українська мова їй рідна.
Важко людям розповісти, роз'яснити, навіть самій проаналізувати — як, коли народжується слово, образ, як з'являється поштовх, який примушує сісти за стіл. Згадалось — скривила губи Кулішиха: «Як це вона, московка, українською мовою так оволоділа — і пише?»
А вона все-таки знає, як це народилось, як з'явилось. Звичайно, Опанас теж допоміг у цьому. Та від нього був тільки поштовх. Він з такою пекучою любов'ю розповідав про свою Україну, про свій поетичний, волелюбний і скривджений край, а її душа, що не терпіла ніякого насильства, жадала волі, простору, була благодатним полем. Він розповідав про Кирило-Мефодіївське братство і про те, як з'явився Кобзар... Доки не було Тараса, для всіх проводарями були Куліш і Костомаров, але не могли вони витримати й порівняння з Тарасом! Тарас не знав меж ані в любові до народу, ані в ненависті до панів, до царя. Тому й постраждав найдужче.
— Ме.ні що, от я навіть нагороджений, бо тут, в Орлі, з вами зустрівся, — казав їй тоді
Він був скромний, Опанас, ніколи ніде не випинався, і це дуже приваблювало щиру Марусю.
— Я принесу вам прочитати «Кобзаря».
«Кобзарем» звалася тоненька книжечка — але скільки вона важила для всіх!
Марусі було цікаво чигати українською мовою, їй вона не була чужа, адже вона вчилася в Харкові, пам'ятала — в дитинстві тато співав українських пісень, і мама знала їх, награвала на роялі сумні мелодії.
Маруся все зрозуміла в тому «Кобзарі». А головне, її полонив дух творів, співзвучний її юним пориванням. Український народ поставав у романтичному ореолі одчайдушної боротьби за волю, і в ореолі героя, борця-мученика постав образ автора. Марія не могла не любити його народ, як свій рідний.
Скрізь було важко, але, здавалось, там, на Тарасовій землі, найважче. І вона зрозуміла якось усім своїм єством: навіть пісні, вірші, перекази історії рідною мовою — це теж боротьба за права народу! До серця доходили рядки:
Смійся, лютий враже,
Та не дуже, бо все гине,
Слава не поляже.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
Слава України.
Опанас говорив і сам не здогадувався, яким насінням засіває її душу, які сходи, сповнені животворних соків, зійдуть.
Прочитавши «Гайдамаки», «Гамалію», вона зацікавилась історією України, Запорозькою Січчю — цим дивовижним явищем в історії людства, про яке знала досі тільки з «Тараса Бульби». Зрозуміло, з якою радістю їхала вона з Опанасом на Україну. Після «Катерини», «Сови» їй здавалися усі дівчата, молодиці, старі жінки такими близькими, їй хотілося розмовляти з ними, дізнатися про їхні печалі і радощі не від цікавості, не зверхньо, а скромно, із щирим співчуттям, по-сестринському. Адже вона вже знала про них від Шевченка.
Боже мій, господи, як полюбила вона той край...
Він став її батьківщиною. Луки, річки, діброви з столітніми дубами і молоденькі гаї, зелені пагорби і скелі з поточками над порожистим Бугом. Це недалеко від того стародавнього невеличкого міста Немирова. А від нього, від Немирова, йшли шляхи на Тульчин, на Вінницю, на Умань. Скільки сіл виходила вона, Марія, пішки, скількох людей побачила, скільки журливих пісень та відвертих розповідей почула.
А потім, потім...
Це ж зовсім інше життя, коли сидиш, і пишеш, і поспішаєш усе викласти, і не помічаєш часу, нічого не помічаєш. Тільки відчуваєш — оце й є життя.
Ні, вона таки дуже щаслива. Що Куліш! То звичайна людина. Ну що ж, він правив, редагував, «счеркував», розбив на підрозділи, — але ж Тарас справді був її «батьком» задовго до того, як сам про це сказав, як побачились, ще тоді, коли «Народні оповідання» її прочитав, на дорозі до волі, у Нижньому Новгороді.
Що б там не сталося, як би там не було скрутно, важко, — заздрість, боротьба честолюбців, раптові години зневір'я в свої сили, в свою творчу наснагу, — з нею завжди благословення Тарасове і його напутнє слово.