Марсіанські "зайці"

Бердник Олесь Павлович

Надійна аж спалахнула від радості, її зелені очі заіскрилися.

— І самі полетимо?

— Еге ж! Я вже придумав, із чого зробимо. Бачили за старою конюшнею цистерну з-під бензину? Вона лежить без догляду вже років п’ять. Ми її заберемо…

— Як? Ми її з місця не зрушимо! — скептично озвався Боря.

— Попросимо хлопців. Щось придумаємо.

— А пальне? Де ти візьмеш стільки пального?

— Не знаю! Чого ти причепився? Може, гасу купимо. Ти ж читав — навіть справжні ракети гасом рухаються… Це

ще треба добре обдумать! Зате після польоту — знаєте, як нам заздрити будуть у школі…

Сумнівів було багато, але ні Боря, ні Надійка не заперечували своєму вожаку. Адже завтра — перша спроба, їх перший крок до хвилюючого, таємничого неба…

Запуск

На другий день Андрійко і Боря примчали до ями ще на світанку. Вони витягли ракету з печери, просушили пальне, підготували різні припаси.

Над горбами зійшло сонце, в березовому лісі заспівали птахи, сине небо було безжурним, лагідним. Андрійко виглянув із ями, прислухався.

— Ніде нікого. Скоро прийде Надійка, і тоді почнемо…

Справді, незабаром на стежині, що вела від лісу, з’явилася захекана дівчинка. Вона тримала в руках велику торбу, в якій щось несамовито кидалося і завивало. Це був їхній “космонавт”, кіт Рябуша, улюбленець Надійчиної баби.

— Що — не хотів? — поцікавився Боря, торкаючись пальцем до торби.

— Всю дорогу мучив мене, — пожалілася Надійка. — Ледве донесла.

— Несвідомий, — махнув рукою Андрійко. — Відкрий торбу, хай подихає…

Дівчинка розв’язала зашморг, з отвору з’явилася голова великого рябого кота. Він вдихнув повітря і жалібно нявкнув.

— Мовчи, дурню, — докірливо озвався Андрійко. — На ракеті полетиш. Не кожному така честь випадає…

Але кіт явно не згоджувався із доказами Андрійка. Він не змовкав ні на хвилину, то жалібно нявкаючи, то погрозливо завиваючи.

Андрійко махнув рукою — нічого, мовляв, не вдієш! — І наказав:

— Неси в яму. Пора запускать!

Вони спустилися в яму. Андрійко поставив ракету на ніжки-дюзи, відкрив дверцята каюти.

— Надійко, клади кота в ракету…

Дівчинка всунула голову “космонавта” в отвір, але кіт, ошаленівши від страху, вперся лапами у стінки, не бажаючи брати участі в сумнівному експерименті.

— Що ж робити? — жалібно крикнула Надійка. — Він дряпається навіть крізь торбу!

— Притисни лапи!

— Кусається!

— Сунь голову в каюту. Ось так. Тепер передні лапи! Бач! А тепер задні самі підуть! Готово!..

Андрійко швиденько зачинив дверцята, накинув гачок. Рябий кіт біснувався в самоварі, репетуючи, ніби сто котів у березні. Ракета повалилася набік. Андрійко ніяк не міг поставити її рівно. Надійна прихилила обличчя до ілюмінатора, ніжно примовляла:

— Рябчик… Рябушенька… ну, заспокойся… ну, будь розумненьким… я тобі

ковбаски дам… Ми ж тобі хочемо як краще!..

Рябушка трохи вгамувався. Він сидів уже смирно, тихо нявкаючи і насторожено чекаючи, що ж з ним зроблять напасники.

— Переверніть ракету дюзами вгору, — прошепотів Андрійко.

Боря і Надійка виконали наказ. Андрійко всипав у букси по дві жмені пального, потім укинув туди по жарині з вогнища, розведеного заздалегідь. Пальне затлілося, Андрійко схопив чопки і заплішив ними “дюзи”.

— Тепер поставте сторч! — приглушено крикнув він.

Помічники дрижачими руками опустили ракету на землю.

— Тікай!

Усі кинулися геть із ями і сховалися за бузиною, припавши до трави. Андрійко, вхопивши зубами бадилину папороті, нервово жував її. Чи вийде що-небудь з їх плану? Чи полетить?

Боря, що лежав поряд, шморгнув носом, розтер пилюку на щоці.

— Не вибухне, — розчаровано озвався він.

— А от і вибухне! — огризнулася Надійка. — Ти завжди панікуєш…

Кіт, почувши голоси, знову жалібно занявчав.

— Тихо, — урвав суперечку Андрійко. — Бачите, димить…

Справді, над ямою звивався сизий дим. Спливали тягучі секунди. І ось…

…почулися лункі вибухи. Над ямою з’явилася біла хмарка, майнуло щось блискуче. Над кущами захурчало, пролунав божевільний голос кота.

— Вийшло! — залементував Андрійко, радісно зриваючись із трави. — Полетіла!

Друзі стрімголов кинулися до місця старту. Там валялися лише два чопки, третій десь зник. Андрійко перезирнувся з товаришами, бадьоро махнув рукою.

— Шукати ракету! Треба врятувати космонавта!

Приємне знайомство

Із кущів терну, недалеко від ями, почувся зляканий крик. Потім хтось засміявся. Друзі завмерли від несподіванки. Невже їхня ракета впала кому-небудь на голову?

На галявині з’явився літній чоловік — високий, худий, з борідкою і вусами. Він чухав одною рукою голову, а в другій тримав “ракету”. Защіпка дверцят відпала, і рябий кіт, на смерть переляканий польотом, блискавкою чмихнув у кущі. Чоловік аж задихався від сміху. Побачивши дітей, він гукнув:

— То це ваша робота?

— Наша! — потупившись, несміливо відповів Андрійко.

— Що ж це ви, шановні товариші, запускаєте мені на голову самовари? Якби не намет — то й покалічило б!..

— Це не самовар! — заперечив Андрійко. — Це космічна ракета! А кіт — космонавт!

— Гм, — здивувався незнайомий, лагідно посміхаючись, — дійсно, схоже. Молодці…

— Ми готуємося до польотів, — осмілівши, сказав Андрійко. Весь вигляд чоловіка, його усмішка були такі приємні, що хлопець вирішив розповісти йому все. — Це перший запуск. А ще ми збираємося зробити велику ракету, для себе…