Марсіанські "зайці"
Шрифт:
У польоті
Інструкції Юрія Сергійовича була суворими, жорстокими.
До приладів не торкатися. Слухати його вказівок. Із ракети на Марсі не виходити. Ждати прильоту Василя.
— Так для чого ж ми летимо? — жалібно запитав Андрійко. — Ми ж хотіли як краще…
Юрій Сергійович трохи змилостивився.
— Гаразд. Я дам вам одне завдання. Погляньте на пульт. Там є щиток із червоною кнопкою. Біля неї напис: “Дублююча система”.
— Знайшла! — щасливо вигукнула Надійка. — Ось
— Правильно, — похвалив учений. — Запам’ятайте її. Коли я скажу — натиснете її при підході до Марса.
— А що це, Юрію Сергійовичу? Що значить “дублююча”?
— Запасна. Зрозуміли? Якщо зіпсується один механізм, то включиться інший, запасний!.. А тепер можете поглянути на небо, я дам наказ відкрити ілюмінатори.
Безшумно розійшлися темні щити на круглих отворах. Діти завмерли від небаченого видовища. За ілюмінаторами відкрилося чорне, як сажа, небо, а на ньому — безліч яскравих зірок. Вони сяяли рівним світлом, а не тремтливо, як на Землі.
— Що — гарно? — озвався з екрана Юрій Сергійович.
— Здорово! — вихопилось у Андрійка.
Топ став злякано підвивати, спостерігаючи небачене видовище.
— Юрію Сергійовичу, — несміливо озвався Андрійко. — В книжках написано, що в міжпланетному просторі люди не відчуватимуть ваги… а ось ми…
— Що ви?
— Так, як і на Землі… відчуваємо…
— Так і треба, — посміхнувся вчений. — Ми не виключаємо двигуни. Рух ракети весь час прискорюється, і це дає відчуття ваги. От якби ми виключили двигуни — тоді б ви втратили вагу…
— Виключіть! — палко попросила Надійка. — От цікаво буде політати в повітрі!
— Не можна. Курс польоту точно розрахований. Ви й так порушили його. З виключеним двигуном ви будете летіти в десятки разів довше. А так — сьогодні ж будете на Марсі Та й приємного нічого не буде з невагомості. Ви без звички лише гулі наб’єте на лобі. Дивіться краще сюди, на пульт… Трохи вище, в перископ…
В овальному отворі перископа друзі побачили шматок зоряного неба, а на його тлі — зеленувату кулю, що переливалася ніжним, тремтливим сяйвом. На ній видно було темні плями, білі пасма.
— Диви — глобус! — здивувався Боря.
— Не глобус, а сама Земля, — пояснив учений.
— Земля! — ахнули діти в захопленні.
З одного боку на планету находила тінь, куля поволі оберталася. Поряд з нею з’явився срібний Місяць, набагато менший від Землі.
— Надивилися? — запитав учений. — А тепер спати. Вам треба заспокоїтись і відпочити. І не забувайте, що я сказав. Нічого без дозволу не робити.
— А де нам лягати? — запитав Андрійко.
— У крісла перед пультом. І прив’яжіться ременями. Тут краще витримувати перевантаження.
Робити було нічого. Мандрівники востаннє поглянули на зоряне небо і сіли у крісла. Вражень було так багато і втома так давалася взнаки, що діти через хвилину міцно спали.
На
Прокинувся Андрійко від гуркоту, що заповняв, здавалося, все його єство. Знову, як і при підйомі, дзвеніло в голові і стискало груди. Звідкись чувся тривожний голос:
— Вставайте! Негайно прокиньтеся!
Андрійко відстебнув ремені, схопився з крісла, впав. Чіпляючись руками за пульт, він підвівся, побачив на екрані обличчя Юрія Сергійовича. Вчений говорив:
— Натисни кнопку, про яку я казав. Ракета падає на Марс. Вона збилася з курсу, автомати вийшли з ладу…
Андрійко злякано дивився поперед себе, нічого не розуміючи. Все крутилося в очах, у перископ насувалося щось червоне, ракета дрижала від страшенної напруги.
— Я не бачу кнопки, — у відчаї закричав Андрійко. — Світ крутиться!
Біля нього з’явилася Надійка. Вона прудко видерлася до пульта, знайшла знайомий щиток, натиснула кнопку.
Загриміло ще сильніше. Дітей притиснуло до підлоги. В ілюмінаторі стрімко наближалася поверхня Марса. Ніби здалека, долинув голос ученого:
— Ждіть допомоги! Ждіть Василя! Нікуди не…
Сильний удар, грім заглушив слова Юрія Сергійовича. Всі звуки злилися у протяжне виття. Замигали і згасли на пульті червоні вогники. Ракета ударилася об щось, захиталася і повільно впала. Хмара куряви закрила ілюмінатори. І слідом за цим настала мертва тиша.
— Юрію Сергійовичу, — простогнав Андрійко.
Йому ніхто не відповів. Тихенько заскавучав Топ.
Боря схлипнув, засопів.
— Де ми, Андрійку?
— Мабуть, на Марсі…
— А чого Юрій Сергійович мовчить? — озвалася Надійка.
— Не знаю… Може, радіо зіпсувалося. Він кричав, щоб ми ждали Василя…
— А що це червоне за вікнами?
— Курява… Пісок… Бачиш — уже розходиться. Червона хмара, справді, зникала, розвіювалася.
В ілюмінаторах з’явився не бачений ніколи пейзаж планети. Діти з подивом оглянулися навколо. Вони опинилися на стіні каюти. Крісла і підлога були десь над головами.
— Перевернулася ракета, — сказав Андрійко.
— Що ж ми будемо робити? — пригнічено запитав Боря.
— Подумаємо. Треба спочатку поїсти…
Проти цього ніхто не заперечував. Надійка відкрила мішок, дістала харчі, термос із водою. Діти жадібно припали до їжі, дружно знищили ціле кільце ковбаси. Боря хотів починати друге, але Андрійко зупинив його.
— Треба терпіти. Хтозна, скільки тут ждати. Зав’яжи, Надійко, торбу. Дай Топу кістку.
Доки собака вдячно розгризав костомаху, Андрійко, повеселівши, говорив:
— Послухайте мене Недаремно ми прилетіли на Марс. Вперше в історії. Треба зробити щось цінне…
— Що? — недовірливо запитав Боря. — Юрій Сергійович наказав не виходити із ракети. Та й поглянь — нічого цікавого у вікні не видно…