Марсіанська хроніка
Шрифт:
— Містер Паркхіл, я повернувся, щоб знову поговорити з вами, — промовив з-під маски голос.
— Здається, я вже казав, щоб ти сюди не ходив! — закричав Сем. — Іди собі, а то я тебе заражу хворобою!
— Я вже нею перехворів, — промовив голос. — Я один з тих небагатьох, що вижили. Я хворів довго.
— Тікай до своїх пагорбів. Там твоє місце. Чому ти ходиш, надокучаєш мені? Ось і зараз з’явився мов привид. Вдруге за день.
— Ми не зробимо вам ніякої шкоди.
— А я вам зроблю! — сказав, задкуючи, Сем. — Я не люблю чужих. Я не люблю марсіан. Досі я
— Ми у важливій справі, — сказала благальне маска.
— Якщо це стосується землі, то вона моя. Я побудував цю сосисочну власними руками.
— Якоюсь мірою це стосується землі.
— Послухай-но, — мовив Сем. — Я з міста Нью-Йорк. Там десять мільйонів людей, таких самих, як я. Вас, марсіан, лишилося кілька десятків, у вас немає міст, і ви блукаєте на пагорбах; у вас немає проводирів, законів і ви ще приходите морочити мені голову. Старе має поступитися місцем новому. Кожному свій час — такий закон життя. При мені пістолет. Вранці, після того як ти пішов, я зарядив його.
— Ми, марсіани, володіємо телепатією, — мовила холодна блакитна маска. — Ми маємо зв’язок з одним вашим містом по той бік мертвого моря. Ви слухали своє радіо?
— Моє радіо зіпсоване.
— Тоді ви нічого не знаєте. Є велика новина. Вона стосується Землі…
Срібна рука ворухнулася. В ній з’явилася бронзова трубка.
— Дозвольте показати вам оце.
— Пістолет! — скрикнув Сем Паркхіл.
Наступної миті він вихопив з кобури свій пістолет і вистрелив у присмерк, у жовті шати, в блакитну маску.
Одну хвилину маска ще трималася. Потім, ніби невеликий цирковий намет, з-під якого висмикнули підпори, її шати почали осідати, зборка за зборкою, шовк зашелестів, і’ маска опустилася, срібні кігті шкрябнули об кам’яну доріжку. Маска лежала на купці білих кісток і жовтого шовку.
Сем стояв, важко дихаючи. Його дружина нахилилася над зібганою купою.
— Це зовсім не зброя, — мовила вона, піднімаючи бронзову трубку. — Він хотів показати тобі повідомлення. Воно записане змієподібним письмом — бачиш, блакитні змії замість літер. Я не вмію читати це. А ти?
— Ну, марсіанські малюнки не така проста штука. Викинь їх, — Сем озирнувся на всі боки. — Тут можуть бути інші! Треба його кудись прибрати. Принеси лопату!
— Що ти хочеш робити?
— Звичайно, поховати його!
— Не треба було стріляти.
— Це була помилка. Швидше!
Вона мовчки принесла лопату.
О восьмій він повернувся і почав чистити алюмінієву стойку. Дружина стояла, схрестивши руки, на дверях, з яких лилося яскраве світло.
— Шкода, що так сталося, — він глянув на неї і швидко відвів очі. — Ти ж бачиш, фатальний збіг обставин.
— Так, — сказала дружина.
— Я вже не мав часу зважити все, коли побачив, що він виймає ту зброю.
— Яку зброю?
— Ну, я думав, то була зброя. Я жалкую, дуже жалкую! Скільки разів казати це тобі!
— Тсс-с, — Ельма притулила палець до губ. — Т-с-с-с!
— Я не боюся, — сказав він. — За моєю спиною стоїть уся
— Дивись-но, — сказала Ельма.
Сем подивився на дно мертвого моря і випустив з рук свою мітлу. Коли він підняв її, щелепа у нього одвисла, він затремтів.
— Ельмо, Ельмо, Ельмо! — промовив він.
— Ось вони, — сказала Ельма.
По дну стародавнього моря пливло з десяток високих марсіанських піщаних кораблів з блакитними вітрилами — немов блакитні привиди, немов блакитний дим.
— Піщані кораблі! Та їх же більше немає, Ельмо, більше немає піщаних кораблів.
— Здається, то піщані кораблі, — сказала вона.
— Але ж влада конфіскувала їх усі! Їх знищили, а деякі продали з аукціону. Один лише я в цьому клятому місці маю корабель і вмію ним керувати.
— Більше ніхто, — промовила вона, киваючи на море.
— Швидше тікаймо звідси!
— Чому? — вона не рухалася з місця, не зводячи з марсіанських суден зачарованого погляду.
— Вони уб’ють мене! Швидше в машину!
Ельма не рухалася.
Йому довелося силоміць тягти її за павільйон, де стояли дві машини — вантажна, якою він користувався ще місяць тому, і старий марсіанський піщаний корабель, куплений на аукціоні, яким він протягом останніх трьох тижнів возив припаси по скляному дну моря. Він глянув на свою вантажну машину й раптом згадав: мотор лежав на землі, він морочився над ним уже два дні.
— Навряд чи ми зможемо поїхати на грузовику, — сказала Ельма.
— Є піщаний корабель. Сідай!
— Щоб ти повіз мене в піщаному кораблі? О ні.
— Сідай. Я вмію керувати.
Він штовхнув її всередину, стрибнув сам, сіпнув руль і підняв кобальтово-сині вітрила. Блищали зорі, і блакитні марсіанські кораблі мчали мерехтливими пісками. Семів корабель не рухався, але згадав про піщаний якір і одним рухом втягнув його на судно.
— Нарешті!
Вітер, голосячи, погнав піщаний корабель над дном мертвого моря, над давно занесеними піском містами, повз повалені колони, повз старі доки з мармуру та бронзи, повз мертві міста, де будинки біліли, наче шахові фігури, повз пурпурові підніжжя гір — удалину. Обриси марсіанських кораблів зменшилися.
— Оце я їм показав клас — закричав Сем. — Я доповім про все Ракетній Корпорації. Вона мене захистить! Я ж казав, що нам нічого їх боятися.
— Вони б спинили тебе, якби хотіли, — сказала втомлено Ельма.
Сем засміявся.
— Ет, дурниці. Чого б це вони випустили мене з рук? Ні, вони просто не досить спритні, от і все.
— Справді? — мовила Ельма, кивнувши назад.
Він не обернувся. Його пройняло холодом. Він боявся обернутися. Він відчув, що позаду щось сидить, щось легеньке, як подих холодного ранку, щось блакитне, як дим з горіхових дров у присмерку, щось, наче старе біле мереживо, щось, наче крижаний іній на гострій осоці.