Мартін Іден
Шрифт:
Це прозвучало, як погроза. У голосі його бриніла рішучість, очі блищали, обличчя спохмурніло. Їй здалося, що й щелепа у нього висунулась наперед: обличчя стало неприємно визивним. Водночас Рут відчула, як передається їй від нього хвиля буйної мужності.
– Я вірю, що тепер буде інакше, – докінчила вона сміючись. – Ви такий дужий!
На мить її погляд спинився на його мускулястій, схожій на волову, бронзовій од сонця шиї, від якої так і пашіло здоров'ям та силою. І хоч Мартін сидів перед нею червоний і упокорений, дівчина знов відчула потяг до нього. Її здивувала шалена думка, що раптом виникла у неї. Їй здалося – якби вона обхопила його руками за шию, то вся ця сила й міць перелилася
– Так, я взагалі здоровий як бик, – сказав він. – Коли прикрутить, то можу й залізо перетравити. Але зараз у мене наче розлад шлунка. Чимало з того, що ви казали, я не можу перетравити. Не звик до цього. Я люблю книжки й вірші і, як маю час, читаю, одначе ніколи не думав про них так, як ви. Тим-то й не вмію про них говорити. Я мов той мореплавець, що пливе по невідомому морю без карти й компаса. А тепер я хотів би знати, який мені взяти напрямок. Може, ви мені допоможете? Звідки ви знаєте все те, про що оце говорили?
– Я ходила до школи і вчилася, – відповіла Рут.
– Я теж ходив до школи, коли був малий, – почав він.
– Так, але я маю на увазі середню школу, університет.
– Ви вчились в університеті? – спитав він, украй здивований. Йому здалося, що вона віддалилась од нього принаймні на мільйон миль.
– Я й тепер його відвідую. Слухаю спеціальний курс англійської філології.
Він не зрозумів, що то за «філологія», але, відзначивши про себе своє неуцтво, провадив далі:
– Скільки мені треба вчитися, щоб я міг ходити до університету?
Вона посміхнулася:
– Це залежить од того, чи багато ви вчилися раніш. Ви ніколи не відвідували середньої школи? Звісно, ні… А початкову скінчили?
– Мені лишалось ще два роки, коли я кинув, – відповів Мартін. – Але за навчання завжди мав нагороди.
Одразу ж він розсердився на себе за ці хвастощі і так люто стиснув бильця крісла, аж пальці заболіли. Водночас юнак побачив, що в кімнату ввійшла якась жінка. Дівчина підвелась і побігла їй назустріч. Вони поцілувались і, обнявши одна одну за стан, підійшли до нього. «Певно, мати», – подумав він.
Це була висока блондинка, струнка й вродлива. Її пишне вбрання було саме таке, яке личило господині цього дому, і тішило око красою ліній. Вона і її туалет нагадали Мартінові акторку. Спало на пам'ять, як такі самі пишні леді і в таких самих убраннях входили до лондонських театрів, а він стояв і дивився на них, аж поки полісмен не виганяв його з під'їзду на дощ. Потім зринув у думці Гранд-Отель у Йокогамі, де йому теж доводилось бачити на вулиці поважних паній. Далі перед очима промайнула тисяча різних образів, що їх він колись бачив у Йокогамській гавані. Але Мартін швидко відігнав ці спогади, змушений повернутись до дійсності. Він здогадався, що йому треба встати, щоб познайомитись, і насилу підвівся. Штани в нього на колінах надималися, руки безпорадно висіли, а обличчя на саму думку про майбутнє випробування спохмурніло.
Розділ II
Перехід до їдальні був для нього кошмаром. Серед усіх цих речей, на які можна було щомиті наштовхнутися, навіть ступити крок, здавалося, неможливо. Але врешті він таки прибув на місце і оце сидить обік неї. Величезна кількість ножів та виделок злякала його. Вони крили нову небезпеку, і Мартін дивився на них мов зачарований, поки на тлі їхнього блиску не попливли перед очима картини з моряцького життя, коли він і його товариші, орудуючи складаними ножами й пальцями, їли солонину або черпали з мисок погнутими залізними ложками горохову юшку. У ніздрі бив дух несвіжого м'яса, а у вухах – під рипіння шпангоутів та стогін переборок – лунало чвакання матросів. Він пригадав, як вони їли, і вирішив, що їли по-свинячому. Ні, він буде обережний і їстиме тихо. Весь час пам'ятатиме про це.
Він розглянувся довкола. Навпроти сиділи Артур та його брат Норман. «Це її брати», – подумав він, і в ньому ворухнулось тепле почуття до них. Як усі вони люблять одне одного! Згадав, як Рут привітала матір поцілунком і як вони обидві, обнявшись, підійшли до нього. У його колі ні батьки, ні діти не виявляють такої ніжності. Це було для нього проявом вищого буття, якого досягли верхи громадськості. Це найкраще, що юнак побачив на цьому маленькому клаптику іншого світу. Його глибоко схвилювало це відкриття, і серце сповнилося ніжності. Все життя він жадав любові. Його вдача ревно прагнула любові. То була його органічна потреба. Однак він жив без любові і поступово загрубів. А втім, він не знав раніше, що йому потрібна любов. Не знав цього й тепер. Просто побачив цю дівчину і зворушився, відчув, яка вона прекрасна, велична й осяйна.
Мартін радів, що за обідом не було містера Морза. Йому й так нелегко було знайомитися з нею, з її матір'ю і з братом Норманом. Артура він уже трохи знав. Якби ще прийшов батько, це було б уже занадто. Здавалося, що за все життя йому не було так важко. Найтяжча праця – то дитяча забавка проти цього. На чолі йому виступили краплини поту, сорочка змокла від надмірного напруження – адже стільки незвичних завдань треба було розв'язувати одразу. Він мав їсти так, як ніколи не їв, орудувати невідомими предметами, крадькома поглядати на інших і вчитися, як користуватись кожною річчю, сприймати цілий потік вражень, втримувати їх у пам'яті та давати їм лад. Водночас Мартін відчував якийсь потяг до дівчини, що будив глуху болючу тривогу, юнакові кортіло вибратись на ту стежку життя, де ступала вона, тим часом як у голові знов і знов роїлися думки та невиразні плани, як до неї добитись.
Коли він крадькома поглядав на Нормана, що сидів проти нього, або на когось іншого, щоб подивитись, яким ножем чи виделкою треба в цю мить користуватись, то схоплював особливості цих людей, намагався оцінити й розгадати їх, і все це пов'язував з Рут. Крім того, він мусив говорити, слухати, що кажуть йому, пам'ятати, про що розмовляють інші, відповідати як до нагоди, та ще й звиклим до вільної мови язиком, який треба було раз у раз стримувати. До всього того його збентеження підсилював служник, безнастанна загроза, що нечутно виступала у нього за плечима, грізний сфінкс, що загадував загадки, які він мав одразу розв'язувати.
Весь час його гнітила думка про миски, щоб полоскати руки. Нав'язливо і без жодного приводу лізло в голову питання – коли їх принесуть і які вони. Досі Мартін тільки чув про такі речі, і ось тепер, раніш чи пізніш, побачить їх коло столу, – адже за одним столом із ним сидять ці вищі істоти, що користуватимуться ними, і він сам теж користуватиметься ними! Та найбільше його непокоїла думка про те, як ставитися до цих людей, як поводитись? В тривозі він знов повертався до цього. То виникав боягузливий намір грати яку-небудь роль, але одразу з'являлася ще боягузливіша думка, що йому це не вдасться, що він не звик прикидатись і тільки пошиється в дурні.