Мартін Іден
Шрифт:
– Який великий шрам у вас на шиї, містере Ідене, – промовила Рут. – Звідки це? Напевно, якась надзвичайна пригода.
– Та то мексиканець штрикнув мене ножем, міс, – відповів він, зволожуючи язиком пересохлі губи й відкашлюючись. – У бійці. А потім, коли я відібрав у нього ножа, він хотів одкусити мені носа.
Мартін сказав це дуже просто, але перед ним постала гаряча зоряна ніч у Саліна-Круц, біла смуга берега, огні вантажених цукром пароплавів у гавані, вдалині голоси п'яних матросів, юрба вантажників, люте обличчя мексиканця, звірячий полиск його очей при світлі зір, холодний доторк сталі на шиї, цівка крові, натовп і крики; два переплетені тіла, його і мексіканцеве, перекидаються в піску, а десь ніжно дзвенить гітара.
– Він хотів відкусити мені ніс, – закінчив Мартін.
– О! – вигукнула Рут якимсь тихим, приглушеним голосом, і її обличчя виявляло несмак.
Мартінові й самому стало ніяково. На його засмаглих щоках спалахнув легкий рум'янець, але юнакові видалося, що вони палають так, наче він заглядає у відкриту топку кочегарки. Певно, такі речі, як бійки на ножах, не для розмов із дівчиною. У книжках люди її кола ніколи не говорять про таке, – може, й справді вони нічого такого не знають.
Розмова, яка ледь почалася, урвалась. Дівчина спробувала її поновити і спитала про шрам на щоці. Мартін бачив, що вона намагається говорити на його рівні, і вирішив, відповівши, перейти на теми, близькі їй.
– Це просто випадок, – сказав він, проводячи рукою по щоці. – Якось уночі море розходилося, і з головної реї зірвало грот з усіма снастями. Трос, він металевий, звивався, мов гадюка, а вся вахта ловила його. Я теж кинувся до нього, от мене й чухронуло по щоці.
– О! – скрикнула Рут, цього разу співчутливо, хоча і не розуміла, про що він розповідав. Що то за «грот» або що таке «чухронуло»?
– Оцей Свайнберн, – почав Мартін здійснювати свій план, спотворюючи при цьому поетове прізвище.
– Хто?
– Свайнберн, – повторив він, так само неправильно вимовляючи, – поет.
– Суінберн, – поправила дівчина.
– Еге ж, він, – пробурмотів Мартін, і обличчя його знову спалахнуло. – Він давно помер?
– Що ви! Я не чула, що він помер. – Рут здивовано глянула на нього. – А ви де з ним познайомилися?
– Та я його й у вічі ніколи не бачив, – відповів він. – Я лише прочитав кілька його віршів он у тій книжці на столі, саме перед тим, як ви ввійшли. Вам подобаються його вірші?
Тепер вона заговорила швидко і вільно. Мартінові теж полегшало, і він трохи глибше вмостився в кріслі, міцно тримаючись за бильця, немов боячись упасти на підлогу. Йому пощастило змусити Рут говорити з ним своєю мовою, і тепер він стежив за кожним її словом, дивуючись, що в цій гарненькій голівці крилося стільки знання, і милуючись вродою її блідого обличчя. Слова, що плавно лилися їй з уст, критичні зауваження та й самий процес її мислення були чужі йому, проте все це спонукало його мозок до праці. От де розумове життя, думав він, от де краса, яскрава й чудова краса, про яку він і гадки не мав.
Мартін забув про все навколо і дивився на неї жадібними очима. Тут є для чого жити, є чого домагатися, за що боротись і навіть померти. Книжки казали правду. На світі є такі жінки, і вона – одна з них. Вона окриляла його уяву, і великі яскраві полотна розгорталися перед ним, поставали таємничі постаті романтичних героїв, що йшли на подвиг заради жінки – заради блідої жінки, золотавої квітки. А крізь хиткі, тремтливі видіння, немов крізь чарівне марево, Мартін бачив живу жінку, що сиділа перед ним і говорила про літературу та мистецтво. Він слухав і дивився на неї, несвідомий того, що погляд його занадто пильний і в ньому відбивається вся його чоловіча природа. А її, жінку, яка не дуже зналася на чоловіках, вражав вогонь його очей. Так не дивився на неї ще жоден чоловік, і це бентежило її. Рут почала затинатись і губити думку. Цей чоловік лякав її, і водночас їй було приємно, що на неї так дивляться. Виховання попереджало Рут про небезпеку, про гріховність та підступність цієї таємної принади, але інстинкт, проймаючи всю істоту, дзвенів їй у крові, вимагаючи, щоб вона забула про своє походження й становище, піддалася чарам цього прибульця з іншого світу, цього незграбного юнака з подряпаними руками й червоною смугою на шиї від незвичного комірця, – юнака, котрий, безперечно, був зіпсований і забруднений своїм темним минулим. Рут була чиста, і ця чистота протестувала в ній. Але вона була насамперед жінка і тільки тепер починала розуміти парадоксальність жіночої душі.
– Як я сказала… А що я сказала? – раптом спитала вона і весело засміялася.
– Ви сказали, що Суінбернові не пощастило стати великим поетом через те… і на цьому спинилися, – нагадав Мартін, а сам враз відчув немов голод, і легеньке приємне тремтіння пробігло в нього по спині, коли Рут засміялась. «Наче срібло, – подумав він, – наче срібні дзвіночки». І на мить перекинувся в далеку країну, де під розквітлою вишнею він курив сигарету і прислухався до дзвонів шпичастої пагоди, що закликали на молитву богомольців у солом'яних сандаліях.
– Так, дякую, – промовила дівчина. – Суінберн не став великим поетом через те, що іноді буває грубуватий. Деяких його поем не варто й читати. У справжніх великих поетів кожен рядок сповнений краси й правди і пробуджує все велике та благородне в людині. У них жодного рядка не можна викинути, не завдавши шкоди світові.
– А мені здалося дуже добрим те… що я прочитав, – нерішуче відказав Мартін. – Я не знав, що він такий… негідник. Мабуть, це видно з інших його книжок.
– З тієї книжки, що ви читали, теж можна було б викреслити багато рядків, – сказала вона твердо і категорично.
– Певно, я їх не зауважив, – відповів юнак. – Те, що я читав, справді хороше. Немовби світло якесь тобі в душу світить, наче сонце або прожектор. Так мені здалося, міс, але, звісно, я ж нічогісінько не тямлю в поезії.
Мартін ніяково замовк, болісно відчуваючи, що не вміє говорити, і соромлячись цього. У тому, що тільки-но прочитав, він бачив велич і буяння життя, але мова його була безпорадна. Він не міг висловити того, що почував, і сам собі видавався матросом, який темної ночі блукає напомацки на чужому судні серед незнайомої оснастки. Ну, що ж, подумав він, доведеться познайомитися з цим новим світом. Ще ніколи не бувало, щоб він не зміг опанувати того, що хотів, а цим разом йому таки дуже кортіло навчитися висловлювати свої почуття й думки так, щоб ця дівчина його розуміла. Тепер вона дедалі більшала на його обрії.
– Ось, наприклад, Лонгфелло [5] … – почала Рут.
– Так, так, я читав його, – перебив Мартін у нестримному бажанні виявити перед нею увесь свій – хоч і невеличкий – запас книжкових знань, показати, що він не такий уже й неук. – «Псалом життя», «Ексцельсіор» і… здається, все.
Рут, посміхнувшись, кивнула головою, і Мартін відчув у її посмішці жалісливу поблажливість. І куди він пнеться, дурень? Цей Лонгфелло написав, мабуть, безліч книжок!
– Вибачте, міс, що я так незграбно встряв. Я справді в цьому нічого не тямлю. Не стикався з цим. Але тепер буде інакше.
5
Лонгфелло, Генрі Водсворт (1807—1882) – американський поет, мав велику популярність серед співвітчизників у XIX ст. «Псалом життя» і особливо «Ексцельсіор» належать до найвідоміших його поезій, що постійно включалися до шкільних підручників. Тому знайомство з ними свідчить не лише про літературний смак Ідена, а й про обмеженість його знань з літератури.