Мартін Іден
Шрифт:
Пише Лондон в останні роки багато, можливо, навіть надто багато. Створює кілька збірок оповідань, в яких використовує матеріали, привезені з подорожі на «Снарку»; кращі з цих збірок «Оповідання південних морів» (1911) та «Син Сонця» (1912). У них знову пожвавлюється романтичний струмінь, пов'язаний, зокрема, з зображенням тропічної екзотики, знаходить продовження мотив протиставлення первісної дикості цивілізації. Та заразом у них більше гумору, ніж у ранніх північних оповіданнях, менше романтики і патетики.
З'являється в його творах і новий ідейно-тематичний комплекс – поетизація життя серед каліфорнійської природи, спокійного й врівноваженого, сповненого нехитрих господарських турбот. Він лягає в основу трьох найпопулярніших романів цього періоду: «Час-не-Жде» (1910), «Місячна долина» (1913) та «Маленька господиня великого будинку» (1915). «Час-не-Жде» поєднує клондайкську та урбаністичну
Пробує себе Лондон і в нових жанрах. Так, «Серця трьох» (1915) є кінороманом, що зумовило підвищену увагу до сюжетних перипетій і насиченість візуального ряду. Не особливо глибока за змістом, історія шукачів скарбів майя користується популярністю у читачів. Доволі оригінальний роман «Міжзоряний мандрівник» (1916), в якому йдеться про пенітенціарну систему США (головний герой роману відбуває покарання у тюрмі Сен-Квентін), а вставні новели, які є фантазіями на історичні теми, розширюють і поглиблюють змістовий діапазон твору. Є ще добре відомі читачам анімалістські повісті «Джеррі – острівник» та «Майкл, брат Джеррі» (видані у 1917 p.), п'єса «Крадіжка», авантюрно-детективне «Бюро вбивств», багато новел на різні теми, серед них і найвищого рівня, а також кілька романів, для яких не знайшлося місця у стислому нарисі творчості.
Надмір напружена письменницька праця забирає у Лондона багато сил і дедалі менше приносить радості. Але усталений modus vivendi, плани й проекти – сільськогосподарські експерименти, будівництво Дому Вовка тощо – вимагають багато грошей; приблизно половина заробленого звично йде на утримання родичів, знайомих і різних людей, що звертаються до нього по допомогу. До фізичної додається душевна втома, він помічає, що його щедрістю зловживають, потай кепкуючи над «забаганками багатія». Найтяжчого удару його віра в людей зазнала, коли влітку 1913 р. згорів щойно збудований Дім Вовка, який він мислив як родове гніздо. Було зрозуміло, що ще підпал і що здійснив його той, кому Лондон дав притулок. Та воля і віра письменника витримали і цей удар. З'являється новий проект: він створить на ранчо комуну для «обраних», для чесних і сумлінних трудівників. Це був не комерційний проект, розрахований на отримання прибутків. Ця комуна була реалізацією, у міру можливостей, давньої мрії про гідне життя людей праці, яка свого часу привела його до соціалістів.
В останні роки Лондон зловживає алкоголем, що призводить до загострення хронічної недуги уремії; під час її чергового нападу він випиває надмірну дозу морфію і помирає 22 листопада 1916 року. Обставини смерті письменника нагадують самогубство, що й породило відповідну версію, але це міг бути й нещасний випадок. Похований Джек Лондон у себе на ранчо, на пагорбі, який він незадовго до смерті і вказав як на місце, де хотів би покоїтися. Місце його поховання позначає величезна кам'яна брила, на якій тільки й вибито: «Джек Лондон».
За шістнадцять років творчої діяльності з-під пера Лондона вийшло 19 романів, 18 збірок оповідань, нарисів і статей, 8 автобіографічних і соціологічних книг, 3 п'єси, кілька десятків віршів. Писав він легко, але такій продуктивності немалою мірою сприяла і залізна самодисципліна письменника. Ще на початку літературної кар'єри він установив для себе норму: 1000 слів щодня, крім неділі, і майже ніколи від неї не відступав. Та зіграло свою роль і те, що він вічно поспішав і в нього не залишалося часу на обдумування творів та їх доробку. Він зізнався в одному інтерв'ю: «У мене немає незавершених творів. У будь-якому випадку я завершую те, за що беруся. Якщо вийшло добре, я ставлю підпис і відсилаю видавцям. Якщо вийшло не дуже, я теж підписую і відсилаю». Тому далеко не все ним написане рівноцінне, немало й такого, що серйозної критики не витримує. Але про творчі досягнення письменників судять за вершинними творами, а не за «валовою» продукцією. Такі твори, як «північні оповідання» і роман «Мартін Іден» ставлять його в один ряд з видатними письменниками XX століття.
У творчості Лондона органічно переплітаються дві основні тенденції американської літератури на межі XIX—XX століть – романтична, що йде з глибин минулого століття, і натуралістична, яка тільки-но формувалася (Ф. Норріс, С. Крейн та ін.). Зв'язок Лондона з романтизмом цілком природний, адже в Америці, на відміну від Європи, епоха романтизму тривала майже впродовж XIX століття. Художні моделі й концепти романтизму, виразно відчутні в «північних оповіданнях», присутні і в подальших його творах, у тому числі й у «Мартіні Ідені». Типово романтичним є притаманне більшості творів Лондона протиставлення природного і цивілізованого станів людини, а на рівні художньому поетика контрастів, ретельність при відтворенні «місцевого колориту» певного краю чи регіону. З «великою американською подорожжю», розпочатою романтиками, що відкривали свою країну читачам, споріднений лондонівський мотив дороги, продовжив він і тему колонізації вільних просторів, але тепер уже Півночі, і протистояння корінного населення і білих завойовників, започатковану Ф. Купером. Не пройшов він і повз морські романи Г. Меллвіла, пригодницькі за формою, але філософські за змістом. Водночас багатьма своїми гранями творчість Д. Лондона близька до неоромантизму, передусім англійського, і вписується в його контекст. Особливо відчутний у нього перегук з творами Р. Стівенсона, Д. Конрада і найперше Р. Кіплінга, засвоєння їхнього творчого досвіду.
Та визначальною у творчості Лондона була все-таки скоріше тенденція натуралістична. Як художній напрям натуралізм виник у другій половині XIX ст. (Е. Золя, Е. і Ж. Гонкури) на основі певного світосприйняття, яке сформувалося у середині століття в результаті посиленого розвитку природничих наук. Воно й отримало назву позитивістського, тобто такого, що спирається на відкриття і висновки «позитивних наук», базованих на експерименті. На межі XIX—XX ст. натуралізм поширився в інших літературах, зокрема американській, зазнавши певних модифікацій. Якщо Золя, розробляючи натуралістичний «науковий метод», спирався на праці вченого – медика К. Бернара й теорію спадковості, то за науко-вофілософську основу пізньому натуралізму служив дарвінізм, а точніше концепції «соціального дарвінізму», котрий закони, відкриті Дарвіном у живій природі, переніс на людину й суспільство. Людина включається в ланцюг природи, закони «боротьби за існування» й «природного добору» проголошуються рушіями і регуляторами розвитку суспільства. Цей позитивізм своє оформлення й найповніше вираження знайшов у вченні англійського філософа Г.Спенсера, яке Джеком Лондоном було сприйняте як одкровення. Пригадуючи враження, яке справили на нього праці Спенсера, він писав у «Мартіні Ідені»: «Він об'єднав усе в одну систему, довів прості істини, і всесвіт перед здивованими очима Мартіна постав з такою реальністю, немов це була модель корабля у скляній банці з тих, що часом роблять матроси». Засадничими в цій «моделі всесвіту» виступали біологія й теорія еволюції, яким підпорядковуються всі форми життя до найвищих, духовних.
Звичайно, до цієї моделі не сходить ні світогляд Джека Лондона, ні тим більше його творчість. У них інтегруються й інші чинники, нерідко протилежні; загалом світогляд письменника відзначається великою складністю, нескорегованістю, що, природна річ, виразно позначається на його творчості. Не був він і правовірним натуралістом, його художній світ вільний від надмірної «наукової» детермінованості і не нагадує механізм, де все діється запрограмовано, без відхилень і випадковостей. Людина в його художньому світі не є пасивним об'єктом впливів середовища і дії психофізіологічних чи спадкових чинників, що надавало натуралістичним творам загального похмурого колориту. Такий підхід до людини Джеку Лондону був чужий. Головний його інтерес зосереджується на потужних вітальних силах людини; природні, біологічні за походженням, вони змушують її діяти, чинити опір обставинам і виправдовувати звання «вінця природи». І що прикметно, ці ж вітальні сили виступають у Лондона джерелом романтики, патетичного звеличення людини.
Свій кращий роман «Мартін Іден» Лондон написав під час дворічної усамітненості, на яхті серед хвиль Тихого океану й далеких тропічних островів. Це найбільш автобіографічний твір серед його художніх творів хоча б тому, що в ньому відбивається не тільки «зовнішня» біографія письменника, певні факти, обставини, події його життя, а й «внутрішня», його духовний і душевний світ, духовні й ідейні пошуки та їх еволюція. Проте твір не є романом-автобіографією, за своєю проблемно-тематичною парадигмою і структурою він є передусім «романом про митця» і належить до цього жанрового різновиду, досить поширеного в літературі XIX—XX ст. Джек Лондон писав не авторську біографію у художній формі, а творив роман на матеріалі свого життя, свого життєвого досвіду, зокрема важкого входження в літературу й тріумфального ствердження в ній. При цьому він відбирав матеріал відповідно концепції твору і доповнював його вимислом.