Меч Арея
Шрифт:
Горват ходив по кімнаті й чіплявся то за лави, то за стіл і люто блимав кудись на всхід, наче Гатило міг побачити його.
— Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли прочетати. Бо то написано тільки про людське око — Гатило сам писав, а вона вклала в скору вовчу перстень свій!
Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранці зустрілись у столовій світлиці, думка здавалася нікчемною й дурною, й навіть Горват погодився з сим.
Король Гано-Гунтер сказав:
— Поїдемо до Києвого?
Але в Горвата ще не зовсім випарувалися вчорашні підозри, й він завважив:
— Тільки мусимо взяти воїв добру дружину.
Се була цілком прийнятна
По трьох сідмицях, коли геть зійшла крига з Райни-ріки й сніг лишився тільки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березі, Гано-Гунтер повів дружину комонників у гості до своєї сестри та могутнього зятя. Тисячу дружинників брати з собою він одмовився — то таки дурощі Горватові, але дві сотні взяв.
У Ворниці лишився намісником його старший син та жона Брунгільда, й Гано їхав зі спокійним серцем: королева триматиме ввесь двір у залізних рукавицях ревної готки, син же не раз виявляв себе в боях і сутичках сміливим можем. За місяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дісталися серця землі Руської — городу Києвого.
Княгиня Гримільда вже сідмицю виряджала на високі гостроверхі вежі біля Полудневих та Полунічних воріт трьох робів, і роби, затулившись од сонця, виглядали з-за Глибочиці, де схрещувалися два давні шляхи — Соляний і Залозний, давно сподіваних гостей. А їх не було й не було.
Восьмого дня вона сама зібралася на вежу над Полунічними ворітьми. Стояла довго, не відчуваючи втоми, лише підсвідомий острах млоїв її змучене серце — бува побояться й не приїдуть. По обіді вирішила трохи спочити, та тільки злізла стрімкою драбиною додолу, як роб Лул закричав:
— Княгине-е! Їдуть!
Гримільда з завмиранням у серці побралася знову вгору.
— Осе! — гукнув Лул, показуючи рукою вдалину.
Княгиня вчепилась у дубове забороло, де стояв на сторожі сутулий між. З-поза стрімкої Щекавиці аж до крислатого дуба Залозною путтю розтяглася довга верва комонників, прямуючи до мосту через Глибочицю. Бороня та шоломи на комонниках ясно блищали проти високого весняного сонця, з-під копит валувала курява, та її відносив пружний полудневий вітер.
— Їдуть, — сказав і сторожець. — Оно поначищали бороню свою...
— А мені болять і досі рани Сікурдові, — тихо проказала Гримільда й схаменулася, чи не почув хто її мимовільного слова.
Вона помалу, сторожко мацаючи ногою кожен щабель драбини, зійшла додолу й попід високим заборолом повернулася в княжий двір.
На дворі було завізно. Три дні тому приїхав Гатиловий брат Волод. З далекої Паннонії його привели сюди справи родинні: Волод жонив сина Остоя з донькою чернегів-ського князя Божівоя, що мав під рукою всю землю Сіврську від річки Сожу до Дінця. Волод зробив се на волю своєму старшому братові, але й сам був не від того, щоб зродитися з могутнім і впливовим князем сіврів. Поїзд весільний зупинився в городі Києвому й незабаром мав рушати далі на Полуніч, понад правим берегом Десни-ріки. Разом із Володом та Остоєм їхали вози, повні віна [42] , та сотня молодшої й старшої дружини під проводом чорнобривого сотника Яреня.
[42]
Викупу.
Всі три дні не всихали келихи та братниці в Гатиловому хоромі. Великий князь був веселий і пив більше за всіх, лишаючись найтверезішим. Гримільда вбігла до красної світлиці й од дверей поманила можа свого. Богдан вийшов.
— Приїхали шуряки мої? — спитав він, одгадавши з виразу жониного лиця, що сталось.
Княгиня схвильовано кивнула, й Гатило гукнув у перетоптану весільниками світлицю:
. — Маю ще гостей! Братове княгинині!
Світлиця затряслась від радісного збудження.
— Де вони? — вихопився вперед великокняжий брат Волод, і Гримільда, ховаючись поза одвірком, бо жоні сором бути на можівському брагуванні й чаркуванні, відповіла діверові:
— Щекавицю хіба проминають.
— Щекавицю! Вже ж у Діброві! — загорлав підпилий Волод, метляючи довгим оселедцем на всі боки. — Виходьте, підемо встріч гостям!
Весільники завибиралися з красної світлиці, раді й розпашілі від медів та пива, й Гримільда насилу протиснулася між ними, запнувшись хусткою по самі віча, й пішла на «гору».
Протилежні чуття роздирали їй душу, й вона не тямила, куди себе подіти. Ладна була втекти світ за очі, щоб не видіти ні сих п'яних людей, ні братів своїх. Вона ковтала сльози й думала про Гана, й про Горвата, й про наймолодшого Огняна, якого торік бачила всього раз. І не знала, що робити, й куди йти, а чи, може, сидіти в своїй світлиці, як належить жоні могутнього Богдана Гатила, й вітати гостей там.
А потім починала важко дихати, щось немов підпирало їй груди, й вона сама собі повторювала те, що прохопилося було допіру на високій вежі над Полудневими ворітьми: «Болять мені рани Сікурдові... Свята Богородице, й ти, боже Ісусе, що мені робити?..»
Вона таки дочекалася гостей у своїй багато прибраній жоночій світлиці з іконкою Марії в кутку. Й коли вони ввійшли, супроводжувані Гатилом, Войславом, Володом та ще кількома болярами, Гримільда спаленіла й потупила очі. Гано так радо дивився на неї, що їй стало соромно, й з очей їй бризнули сльози.
— Насилу дочекалася, — мовив Гатило, пускаючи хмільні бісики то на жону свою то на шуряків. Йому було дуже приємно й дуже весело, що Гримільда нарешті вспокоїться й перестане гризтися душею. Й ніхто більше не колотиме їй вічі тим, що вона, жона самого Богдана Гатила, — безрідна сирота.
Короля бургундського новолунгського та його міжнього брата разом з усіма їхніми болярами потягли до столу в красній світлиці, й пиво, й меди, й вина червоні, та білі, та золоті лилися до пізньої ночі. Коли ж Гатило. хитаючись не так від хмелю, як од веселого збудження, прийшов до спочивальні, Гримільда сиділа на широкому м'якому ложі, звісивши додолу босі ноги, майже по п'яти затулені мережаною сорочкою.
Князь роздягся й почав, мов отрок, бавитися з жоною, та вона холодно відтрутила руку його.
— П'яний єси.
— То й що? Гатило не часто жонить небожів. І не часто чаркує з шуряками своїми... А твій брат середульший — ліпий між є! — раптом почав хвалити князь. — Бився на мечах з Остоєм, сином Володовим, і не піддався княжичеві, хоч десятьма літами поступається йому.
Гримільда перебила його:
— Що привезли тобі братове мої? Багато золота й серебла?
— Ніякого золота й серебла. Гатило має й свого доволі, не те що Валентиніан або Маркіан константинопольський. Зате привезли мені сідло новолузьке сермляне й оружжя ратне з Ховарезми: перський меч гнутий о золотому руків'ї, золочений шолом і добрий калантир [43] із харалужною лускою, такоже золоченою. Та ще... лук перський з турячих ріг.
[43]
Луската різниця.