Меч Арея

Білик Іван Іванович

Її почали благати, щоб поворожила й князеві, й їм, але бабця відмовилась:

— Уже не виджу різ на руці. А я-м тільки по руці відьмувала.

Богдан Гатило, раптом щось пригадавши, звернувся до старого конюшого Войслава:

— То не речеш мені, хто здогнав татя того Валтарія!

Велій болярин зам'явся:

— Не хтів би-м ректи про се за столом весільним, Великий княже...

— Пощо? Як гукають можа того?

— Лосько... — непевно відповів старий конюший. — Мабути, Лосько. З Городища за Білгородом.

— З Городища?

Князь замислився. Йому пригадався Людота Коваль. Надто багато пов'язано було з тим Городищем, і він спитав:

— Тамтешній між як звався? Глібом? Посадиш Лоська можем годованим у Гліба

місто.

Войслав подумав щось сказати Великому князеві, та тільки схилив очі. Лоськові вже ні до чого була княжа ласка. Повертаючись тоді додому з городу Києвого, Лосько квапив коня. Й десь уже за Білгородом, казали, кінь його на всьому скаку раптом перепнувсь об кимось загублену мотику й полетів шкереберть. Лосько з несподіванки теж упав, і дуже невдало, навзнак, і додому його принесли на рядні з перебитим попереком, хто й зна, чи виживе бодай...

Під опівніч діви, жінки та жони почали співати завідної, усі повставали.

Полетів сокіл, та й полетів,Та й поніс під крилом чаєчку.«Ой куди ж ти, соколе-княже,Та чаечку несешТа відносиш?»«Понесу я чаєчку-ворочаєчкуНа гору високу,На дуб тривеселий,У гніздо та у свое гніздечко,Та дам їй обручальнеє колечко,Та припну за ніженьку білу,Щоб не полетіла...»

Дружки взяли молоду княгиню Іладіку попід руки Й повели, накинувши їй довгий копринний полоток на голову, за ними сиві дружки повели нареченого можа поміж столами, попід деревами до високого різьбленого ґанку княжого хорому, й дівчата співали й співали, й гайдарі до лускоту надимали свої гайди, аж очі їм рогом лізли, й у пісню вдиралися веселі вигуки, бо кожен або ж пережив у своєму житті таку хвилюючу мить, або ж мав незабаром пережити. Й Гатилові здавалося, що дружки йдуть надто повільно, мов знущаються з нього. В голові грав хміль, а кров у жилах бурхала так палко й нестримно, що він забув і про свої літа, й про сиві вуса та сивий оселедець і йшов, дивлячись поперед себе, де в гурті жін старійших, своїх останніх навчительок і напутниць дріботіла в вузькому наволочному полотті княгиня Іладіка.

Нарешті подолали високі сходи ґанку, ввійшли до сіней, освітлених трьома свічками, піднялися на повершя й стали перед дверима спочивальні. Жони щось прошепотіли княгині, Борислав Борич штрикнув Гатила ліктем попід ребра, й їх лишили самих. Сіни поволі спорожнялися, й тільки коли останні кроки затихли в нижніх сінях, Богдан одчинив двері й попхнув туди молоду жону свою.

Іладіка стала посеред світлиці й задивилася на маленьке горільце, що блимало й чаділо рижієвою олією, лячно дослухаючись кожного кроку Гатилового. Князь підійшов і взяв її за плечі, Іладіка здригнулася, мов то було якоюсь несподіванкою для неї, тоді відкинула з-перед очей копринний прозірний полоток, обернулася до Гатила й міцно обняла його тонкими руками за шию. Вуста її дихали жаром та острахом, і князь припав до них вустами, мов спраглий до чистого джерела.

За вікнами світлиці гомоніло й вирувало. Весілля не розходилось, усі чекали ранку, коли з опочивальні винесуть білену проти ярого сонця сорочку нареченої жони, як свідчення її дівочої цноти й чистоти. То було теж суворим поконом землі Руської, але ні Богдан, ні юна красуня Іладіка про се не думали. Вони стояли посеред опочивальні, щасливі й урочисті, й нарешті самі, й думали тільки про себе, й лише раз у Гатиловій голові промайнула думка; невже він, битий-перебитий, зранений-перепоранений старий між, здатний так покохати?

Вони повільно підійшли до розібраного ложа, критого свіжими, аж рипучими від чистоти шкарубкими простиралами, й Іладіка сіла, склавши руки в пелену. Гатило дививсь на неї, таку схвильовану й любу, й теж не наважувався підійти ближче, щоб не злякати необережним рухом те тремке й щемливе, що витало й над ними, й між ними, й у всій напівтемній спочивальні.

Й коли Богдан урешті підійшов до неї, напружену тишу мов розірвало. Богдан із Іладікою з несподіванки аж сіпнулись. То був звук, наче хтось дуже, щосили вдарив пужалном по сухій колоді.

Забобонний страх охопив князя. Він повільно, мов по тонкій кризі, запереступав до темної стіни, звідки почувся таємничий ляскіт, Іладіка широко розплющеними очима дивилася на нього й нишком відхрещувалась од нечистої сили, як мала звичай робити се ще в дитинстві. Богдан Гатило нарешті підійшов до стіни, лапнув рукою — й раптом болісно скрикнув, тоді ще раз і ще, вже тихо, але ще моторошніше. Тоді посунувся руками по стіні й упав спершу навколішки, далі й навзнак.

Іладіка несамовито гукнула:

— Богдане! Що стало?!

Та, не діждавшись відповіді, вхопила з підвіконня поставець із горільцем і, затуляючи обережно долонею, щоб не згасло, понесла до Богдана. Князь лежав, сапаючи ротом. На стіні й досі хитався золочений перський лук, і тятива в нього була лопнута. Тятива!..

Пойнявшись страшним здогадом, Іладіка заголосила й почала волокти Богдана до ложа. Й коли їй нарешті пощастило втягти його, вона принесла горільце від дальньої стіни, де висів порваний лук.

Великий князь київський Богдан Гатило вже не дихав. На його виду застигла якась незрозуміла півусмішка, лагідна й примирлива, мовби Гатило хотів сказати їй, що нічого незвичного не сталося, що так у світі ведеться й що смерть — то теж частина життя, як і народження...

Коли весільники, не діждавшися сподіваних вістей, на світанку обережно відчинили двері спочивальні, Гатило лежав на незібганій постелі, випроставши ноги й склавши руки вздовж тіла, як і належить людині, котрій нема куди поспішати. Наречена жона його, княгиня Іладіка, сиділа йому в головах, мов вирізьблена з дерева, й не плакала. На підвіконні стояв поставець, у якому вигоріла олія й навіть ґнотик зітлів.

— Я піду з ним, — сказала Іладіка. — Як русинка піду, бо стала-м русинкою.

Й теж не зронила ні сльозини, й усі, хто ввійшов до спочивальні й хто заглядав через плечі всередину, дивилися на Богдана, й на його жону, й на золочений перський лук із допнутою тятивою, котрий лежав о праву руку князя. Й ніхто ще не міг осягти тієї істини, що помер великий володар, найвеличніший з-поміж усіх володарів, яких тільки знав світ і в теперішні, й у давні, й у праминулі часи. Й ніхто не знав, що ненаситні до влади, але нездарні сатрапи часів прийдешніх у забобонній зненависті до сього улюбленця богів і людей, самі варвари, прозиватимуть його варварином і диким азійцем, дзьобатимуть його пам'ять віспиною заздрощів, не знаючи того, що лише великий народ у добу небаченого зрушення міг породити сей великий розум і сю велику волю й укласти їх у мозок і серце однієї людини — свого обранця й вождя. 

Аксіоми недоведених традицій

Віддавна слово гуни вважається лайкою. Звідки тягнеться коріння тієї неслави, яка живе й досі, хоча самі гуни нібіто зійшли з теренів історії вже п'ятнадцять століть тому? Й чим заслужили вони такої зневаги серед народів Європи, зневаги, якою користуються не менш одіозні вандали?

Перші історики, чиї згадки про гунів дійшли до нас, виводили генеалогічне дерево цього народу то з берегів Льодовитого океану, то з таємничих надр неіснуючих європейських пустель, але в кожного з них крізь афішовану об'єктивність проступає зненависть до гунів.