Меч Арея
Шрифт:
В такий спосіб нас не повинні відлякувати імена історичних осіб, що звучать нібито на германський кшталт. Цілком можливо, що за багатьма з них ховаються колишні діячі нашої рідної історії.
Ми, наприклад, і досі дивуємося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велімира так самовіддано воювали в Каталаунській битві під прапорами гунів і жодного разу не зрадили їх, тим часом як новонавернені готи — бургунди, франки, арморікани та алани, керовані Сангібаном — були в згаданій битві під пильним наглядом флангів, де розташувалися римляни та візіготи. Чи не слід в остроготах Видимира, Тодомира та Велімира вбачати колишніх слов'ян, які билися на боці своїх кревних родичів? І чи не родичі їм усі оті названі західними істориками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нібелунги
Бо й відомий французький дослідник XIX сторіччя Тьєррі пише про Каталаунську битву: «Сангібан, воєвода аланський, якого підозрювали в зраді, був поставлений у центрі, щоб можна було стежити за всіма його діями і, якщо зрадить, — покарати».
Чи можна після всього вірити, що всі оті народи, яких силоміць примусили воювати на боці сполучених римо-готських військ, були готами? А чи не швидше — рабами готів, які прийняли від останніх і віру християнську, й перначі васалів? Очевидно, це вірогідніше припущення, так само як і припущення про остроготів. У своїй «Хроніці» Фома Архідиякон каже про тих остроготів, яких 376 року «гунський» цар Велімир переселив у Панонію, що цих «далматських слов'ян» багато хто помилково вважає за готів, тим часом як вони насправді є слов'яни.
Для поясненая нагадаймо собі слова Гельмольда, якими він стверджує; всі землі, що лежать на схід від Данії, називалися спершу Острогардом, а пізніше — Гунігардом. Чи не тут слід шукати розгадку остроготів?
Навіть сам Йордан, певно, забувши про всі вказівки та настанови, часом прохоплюється щодо остроготів. Говорячи про остроготів, які з нетерпінням чекали смерті Аттіли, він каже: «Інакше жодне скіфське плем'я не могло визволитися з-під гунської влади — тільки з настанням бажаної для всіх узагалі племен, а так само й для римлян, смерті Аттіли...». А О. Скржинська, не повіривши власним очам, вигукує в своїх коментарях: «Хоч як це дивно, Йордан, сам варвар, — назвав готів «скіфським плем'ям».
Та це не єдиний випадок у Иордана. Говорячи про сарматів та гунів, він завважує: до цього ж самого роду належали пентаполітансккий вождь Блівіла і його брат Фроїла, «до нього ж належить і наш сучасник патрицій Бесса». Всі троє згаданих були остроготськими сановниками, це відомо з Иордана й це ж таки підтверджує його сучасник Прокопій . О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорідненості остроготів із гунамн та сарматами, вважає, що це помилка Йордана.
Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслідок якої нібито розгромлений Аттіла опинився під стінами Рима й імператор Валентинівн мусив вислати назустріч йому процесію з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись і відвернути «бич божий» од «столиці всіх столиць». Хіба міг переможений Аттіла безборонне ввійти аж в Італію? Тим часом як міфічні «переможці» — готські полки та римські легіони — мов у землю запалися.
Всі відомості про Каталаунську битву почерпнуті з вуст людей, які уявлення не мали в справах військових. Це стверджує й англійський історик кінця XVIII ст. Едуард Гіббон, й інші пізніші й раніші дослідники. Після уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторінках Йорданової «Гетики», Рим Східний і Рим Західний і далі платили данину не тільки Аттілі, а ще й його синам, візіготи ж змушені були повернутися туди, звідки й вийшли.
Такий висновок можна зробити, навіть не ходячи далеко: з аналіз., самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалі жити на своїх землях, нехай і не в ореолі колишньої слави й величі.
Ось що каже про них сучасник Йорданів — Прокопій Кесарійський: «Якщо йти з міста Боспора в місто Херсонес, то всі землі, що лежать між ними, належать варварам — гунським племенам».
Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову. А тепер на хвилинку звернім свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунської битви: мешканців Піренейського півострова, які посідали всі його західні та східні креси. Про «вандалів» царя Гейзеріка ми вже говорили вище. Але, крім них, на півострові були ще дві держави, які складали з ними конфедерацію: Галиція й Лузитанія. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй праці він без жодних вагань заявляє: «Галицію й Лузитанію споконвіку населяли свави». А хто такі свави, ми вже також знаємо. То чи не слід зробити й висновку, що Галицію населяли галичі, а Лузитанію — лужичі? Бо спробуймо написати слово «лужичі» латиною — й одержимо «luzici», а звідси й «Luzitania» (до речі, оте «luzici» поляк теж прочитає як «лужічі»). Так само — galici, galisi. Адже народ, який мешкає по той бік Рейну, Нестор Літописець називав також не інакше, як галичани. Та й у Л. Нідерле читаємо: племена, які вдавнину звалися лужичами, тепер звуться сербами. В наш час уживається назва «лужицькі серби».
Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогів: улани, галани й навіть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням військового стану (сословия) слов'ян, своєрідним античним козацтвом, яке охороняло кордони землі, тому користувалося самоуправлінням і не підлягало ні податкам, ні данині, ані якимось іншим повинностям. Це стверджує, в уже цитованій книзі О. X. Вельтман, засвідчує й Амміан: «Рабству не підлягали ці так звані алани, бо всі вони були благородної крові».
Флавій визначає їхню етнічну приналежність: «Алани — це скіфське плем'я, що живе побіля Танаїсу й Меотідського озера». Цілком згоден з ним і Лукіан: «Мова й одяг — це і в аланів, і в скіфів однакове. Різне в них тільки волосся». Тобто стрижка. Скіфами називає їх і Птолемей. Амміан же дає не тільки соціальний, а й етнічний опис; він називає аланів гарними людьми із світлим волоссям, вони високі на зріст, швидкі й стрімкі, але мають грізний вигляд, який лякає інших, бо в погляді в них похмурість і затамована лють. Алани майже нічим не відрізняються від гунів, може, хіба трохи стриманіші.
Традиція «волині» через форми всіх відомих «бродників», які існували в часи Київської Русі, передалася пізніше й славному нашому козацтву (дехто виводить це слово з тюркських мов, де воно нібито означає «вільна людина». Та хіба не могло бути навпаки: що наші постійні кочові сусіди-тюрки — печеніги, половці, берендеї, чорні клобуки та інші — перейняли таку назву від постійних мешканців краю? Бо дійсно правдивішими видаються гіпотези походження назви «козак» від нашого слова: людина, яка присвятила себе збройному служінню батьківщині й на честь цього вчинила над собою священний обряд постригання, лишаючи на тім'ї одну кіску, пізніше названу «оселедцем»; звідси — косар, косак і козак). Є й інша версія: козарами й козаками називав себе в тотемічні часи, в IV — III тисячолітті до нової ери, народ, головним божеством якого був Місяць, а атрибутом цього бога — Коза (варіанти — козуля, сарна, лань, олень). Той народ виводив своє походження від Священної Кози, що збереглося до наших днів у циклі новорічноріздвяних свят. Палким прибічником такої гіпотези був нині вже покійний Олександр Павлович Знойко, чия головна праця щойно побачила світ.
Ну, а для прибічників касти косаків-воїнів одним з найголовніших доказів буде цитата з візантійського історика Льва Диякона, який писав у Х сторіччі, що Великий князь київський Святослав голив бороду та голову, носив тільки вуса й довгу косу на тім'ї, «а це було ознакою високого роду». Царі та вожді в давні часи справді належали до касти воїнів своїх племен. Згадаймо Єгипет, Ассірію тощо.
Ми не випадково пов'язали всі ці слова в один ланцюг: косак-козак-гусар-улан-алан-волинянин, бо щось подібне знаходимо й у Римі. Чи то була стародавня традиція, принесена в Рим і античну Італію тими, хто асимілював етрусків, чи ж згодом слов'яни перейняли цей звичай від римлян. Бо в римському суспільстві теж був привілейований стан вершників, до якого приймали так само з урочистим ритуалом «обручання», як і в козаки. Про це дуже переконливо написано в книзі О. Вельтмана. Нідерле твердить, що «постриг» — давньослов'янський обряд.