Меч Арея
Шрифт:
Богдан тільки тепер завважив, що ведмідь повернувсь очима на захід, а ще вчора дивився кудись у бік полунічний.
Гатилові по спині побігли мурашки від здогаду. Та се ж подають йому знак кумири руські!
Ввечері він скликав у полотці своїй раду велію й наказав із сонцем рушати. Коли ж усі розійшлися, він покликав до себе старого конюшого.
— Мовив єси, що маєш волхва.
Вишата кивнув: так, є відун у нього.
— То приведи.
Вишата довго гаявся й нарешті прийшов із гладким підстаркуватим чоловіком без вус і без бороди. Коли дід скинув перед ним капловуху лисячу шапку, на голові йому засвітився пучок ріденького сивого волосся. Й та сивина, що не клеїлася до товстощокого рожевого обличчя, й косі очі з капшуками раптом одбили в Гатила будь-яку хіть питати в
— Ти хто єси?
— Ургуй, — відповів той.
— Хто єси, питаю. Роду-породу.
— Калмак.
У ворожбита була гарна молодеча усмішка, та волхвувати Гатилові вже так і не схотілось. Він махнув калмакові йти, Вишата, помулявшись, і собі пішов, а Гатило заліз до полотки. Авжеж, якого дідька! Руські кумири вказали йому сьогодні путь, а він шукає у калмацьких загонах свого сина Данка.
Гатило ліг узголів'ям до продухвини й задивився на небо. Воно було геть усіяне синіми, білими й жовтими зірками. Й через усе небо з полунічних країв тягся широкий і безконечний Райський Шлях [18] . Він ішов споконвіку в ті краї неба, лишивши праворуч Велику й Малу Ведмедицю, й казав русинам напрямок, усіяний зорями-очима, й не було йому ні початку, ні кінця, як не має їх і життя на землі. Під ним русини проклали собі путь у греки. Тепер же він показував туди, де чекала на князя київського велика слава чи незмірна ганьба. Й то було ще одним знаком Дажбога, а може, й Перуна та всепобідника Юра, новою лічбою, яку давало йому небо та руські кумири.
[18]
Чумацький Шлях.
Й уранці, не тримаючись більше низів та долин, Гатило вказав ополченню своєму іншу путь — на полудневий захід, через Рудницю, до витоків Дунай-річки та Райни в Чорногорі Західній.
Гатило повів свої добірні комонні полки лівим краєм. Решту воїв розподілив чотирма поїздами, й вони теж сунули вперед широким віялом, чимраз дужче віддаляючись один від одного й змітаючи все на своєму шляху. Першим праворуч од Великого князя йшов зі своїм військом Вишата. За ним на такій самій розстані гонь у триста-чотириста рівнобіжне виступав Гатилів старший син Данко з косарями, потому князь Ратибор із деревлянами, крайнім же був Божівой чернегівський, повівши сіврів, і радимичів, і в'ятичів, і крив, і смолян.
І в уречений день, у середу сідмиці, травного місяця в сьоме, літа 451-го всі полки руського володаря напилися шоломами води з річки Райни. Полишивши ліворуч себе озеро, з якого вибігав Дунай, Гатило ривком здолав хребет Чорногори й перейшов Райну вбрід, мілку й нешироку в сьому місці між двома пасмами високих полонин, але досить швидку й підступну.
Стара римська фортеця Бауракорум, яку греки звали Базилісом, а навколишні смерди Базелем, оточена високими, зчорнілими від часу кам'яними стінами, впала за три дні. Римська залога з добірних пішаків та комонників віддалася Гатилові на його ласку й волю. І через кожні нові три-чотири доби до Бауракорума, в головну ставку Гатила, надходили вісті з інших полків, що переправлялися через Райну низами. Болярин Орест, нарочитець од Вишати, привіз вістку першим: у руках старого конюшого опинилась твердь латинська Аргентіарія з місцевою назвою Стребрениця [19] . Потім прислав гінця старший Гатилів син. Данкові косаки без бою взяли Вормацію, тобто Ворницю, стольний город бургундського короля Гана-Гунтера. Гримільдин брат здав синові свого зятя Гатила всю землю Нови Лунг і перейшов на бік руського війська. Лише його барон, жупан лужицький Сватоплук, відійшов із своїм полком на Захід, де сподівався зустрітись із римськими легіонами. Жупан пам'ятав давнішню провину перед Гатилом і не наважився чекати його ласки в Новому Лузі.
[19]
Аргентум — срібло (лат.). Тепер Страсбург.
Богдан, почувши таке, негайно вирядив до жупана Сватоплука нарочитого сла велійого болярина турицького Войслава з таємною ябедою, про яку знав лише він та Великий князь.
Годой, що заступив недужого Ратибора Білгородського, взяв у кривавій, але швидкій січі город Могонціакум [20] , а Божівой чернегівський — Агриппіну [21] . Таким чином, майже ввесь західний рубіж Галлії був у руках Великого князя київського Богдана Гатила.
[20]
Майнц.
[21]
Кельн.
З сією, останньою, звісткою прибув од Вишати вдруге болярин Орест. Разом із ним була сотня комонних можів. На двох кобилах їхали якась жона в довгому чорному полотті та маленький хлопчик, прив'язаний до сідла за ніжки. Орест уклонився Гатилові, торкнувшись рукою мармурової підлоги світлиці, де чекав на нього Великий князь:
— Од конюшого Вишати... — й кивнув головою за вікно.
Гатило виглянув:
— Що за жона там?
— Міровоєва, — проказав Орест. — І син його мал.
— А Міровой де?
— Вскочив, княже, — винувато потупив зір болярин.
— Ускочив? Куди?
— Мабути, на захід...
— «Мабути», — передражнив його князь, та не став сваритися. — Гукни сюди.
— Жону? — перепитав Орест, але Гатило повторювати не любив.
Незабаром жона жупана Міровоя, що так підступно зігнав з вітчого столу свого старшого брата Хладівоя й злигався з готами, стала перед очі князеві. Вона була бліда й стомлена й тримала на руках малого сина. Гатило сподівався, що жупаниця зараз упаде навколішки й заходиться повзати й просити о милість, але молода жона в чорному полотті лише стримано кивнула головою. Богдан раптом крикнув на неї:
— Пощо не плазуєш у ноги мені?!
Жупаниця ще дужче зблідла, й очі їй застигли, але вона стояла й стояла, мов кам'яний слуп на степовій могилі. Тільки коли хлоп'як, злякавшись могутнього крику Га-тилового, заплакав, жона стрепенулась і погладила його по русявій голівці. Малюк заспокоївся, й Гатило вдруге спитав, уже тихіше:
— Пощо не плазуєш, речу?
— То нєма толку, — ледь чутно мовила молодиця.
— Пощо?
Вона відповіла запитанням: ,
— Хиба не вєш, чия жона єсмь?
— Відаю, — проказав Гатило. — Єси жона Міровоєва.
— Пото й млчу, — сказала жупаниця. — Нєма толку. Єсмь жона татя, й сама тать єсмь, і син муй тать єст. І зараз ізречеш, аби мене вбити й сина мого, бо він є мстєц за ойца свого!
Сі слова молода жупаниця мовила з останніх сил, далебі, крикнула в вічі руському князеві. Гатило махнув на неї рукою, й можі, що віддалік стояли за дверима, схопили її й потягли надвір. Жупаниця ледь упиралась, і не тому, що хотіла зощадити ще хвилю життя, а через те, що мала на собі вузьке й довге, майже до п'ят полоття, яке спутувало їй ноги й не давало широко ступати. Й жоні зрадника, й нащадкові його, й усьому родові до четвертого коліна, як того вимагав закон руський, належала смерть, і всі те знали, й жупаниця теж, і ні в кого воно не викликало сумніву й вагання, й ніхто не припускав якоїсь іншої думки.
Гатило виглянув у вікно. Се мало статися не тут, у захопленому римському городі, а десь ген за високими мурами, й троє можів уже виводили жупаницю розвідним мостом у чільні ворота.
Князь крикнув Орестові:
— Біжи напини!
Болярин здивовано блимнув на свого володаря й потрюхикав у двері. Гатило ж, коли в світлиці не лишилося нікого, тихо зашептав:
— Даруй мені, Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Морано-меснице. Заради Яролюба переступив єсмь покон ваш...
Увечері до лойової свічки Гатило сидів і переказував двом ябедникам своїм — Костанові й Русичеві — ябеди до воєводи латинського Еція та до готського конунга Теодоріка. Дяки-ябедники сиділи кожен за окремим писалищем і тримали по розгорненому листі пергамену поперед себе.