Меч Арея
Шрифт:
Гримільда сиділа на широкому ліжку в малій світлиці роздягнена до сорочки, сиділа, звісивши ноги додолу, на пухке ведмедно, розплітала чорну косу й чекала на Богдана. Гатило завжди приходив у різний час і щоразу заставав жону свою третю отак. Неначе вона щойно роздяглася й тільки чекала сієї миті. Але Гримільда не лягла навіть тоді, коли поряд випростався Гатило. Щось непокоїло жінку, й Богдан чекав її слова. Проте Грима мовчала, й він спитав:
— Чи добре чується мій син Яролюб?
— Нівроку, — відповіла княгиня.
— То що ж стало?
— Ніц...
Ніц — то таки
Так і не дочекавшись, коли жона ляже поряд, Гатило на тих невеселих думках і заснув, бо в князевій голові були не тільки жоночі которання, а вся земля Руська — півсвіту. Та вранці, несподівано для всіх, він наказав старійшій жоні своїй лаштуватись у дорогу. Навантаживши речами добру валку возів, Гатило всадовив розплакану княгиню Русану й велів одвезти її в свій городець Вишгород.
Гримільда стала повновладною господинею в цілому великокняжому дворі, ввечері, лежачи поряд Богдана, вона сухо дякувала йому за таку ласку, проте лишалася незрозуміле холодною й неприступною.
Гатило не міг дотямити, в чому причина. Таке траплялося вже не вперше. Гримільда кілька разів замикалась у собі, й тоді очі її переставали бачити, вуха не чули нічого, вона мовби дослухалась якогось голосу всеред себе. Потім усе поступово миналося, й нова жона князева знову ставала ласкавою й уважною до нього, либонь, ще ласкавішою.
Богдан спробував сам здогадатися, в чім причина, але марно. Сього разу він усе накинув старійшій жоні, та, виявилось, не вгадав.
Так спливали дні за днями, надійшли й прошуміли Колядні свята з їхнім співом та галасом, у хоромі й досі жив сол великого жупана західнього Градимир, і Богдан ще не відпускав його з вістями додому. Коли він скаже своє слово, його вже не повернеш, бо слово — мов горобець. Належало все зважити й вирішити, належало дочекатись відповіді й од конунга Теодоріка. Голова йшла обертом, і Гримільдина поведінка не давала йому зосередитися й відпочити навіть у власному ліжку.
— Послав я-м слів до братів твоїх, — сказав у середу ввечері Гатило, коли Гримільда, потроху збувшись отієї незрозумілої замкнутості, розповідала йому про малого Яролюба, який зробив сьогодні свій перший крок. Вона ж раптом дико глянула на нього й аж рукою відмахнулася:
— Нє!..
Тоді винувато схилила голову й засоромилась, але вже не сказала йому й слова — ні про сина, ні про те, що її так збентежило й налякало. Богдан спитав:
— Пощо єси зла така до братів своїх? Вона відповіла не зразу, коли ж і мовила, то наче позиченим голосом:
— Бо не дали по мені.
Богдан ображено почав доводити їй, що в нього й золота, й срібла, й іншого добра повні скитниці й що не Треба йому ніякого приданого, та жона більше не обзивалася.
Се тривало теж кілька день, і Гатило почав здогадуватись, яка тому причина. Гримільда мовби втрачала розум, коли він згадував при ній за її рідних братів.
Гримільда теж знала, про що він здогадується, й нічого не могла вдіяти з собою. Все єство її неначе бралося каменем, у вухах і десь аж ніби в голові, під черепом, лунали тягучкі слова: «Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися...»
Великий князь наказав міцнити стольний город. Він нарешті відпустив Гейзового сла Градимира додому, й того ж дня пішов оглядати свою твердь. Востаннє Гатило робив се, може, років із двадцять вісім тому, коли повернувся після довгих мандрів до вітчого вогнища. Тоді в порівнянні з грецькими та іншими городами, яких набачився за дев'ять літ блукання, Київ город здався йому сміховинне маленьким і нікчемним: таку твердь могла коп'єм узяти півсотня гоплітів. Тепер він дивився на свій стольний город, який нітрохи не змінивсь, але думки були вже інші.
Півсотнею гоплітів городу Києвого не візьмеш. І хоча б через те, що захищатимуть його люди, добре обізнані не тільки з тим, як треба боронитись, а й з тим, хто та як у світі робить облоги.
Досі Гатилові лише раз довелося сидіти в обложеному городі, та й то всього якихось три дні, поки надійшло підкріплення. То було в Сірмії. Греки тоді легко здали твердь і порозбігалися хто куди. Й коли Гатило наказав воям своїм іти їм услід, греки раптом з'явилися коло стін Сірмія й хотіли силою взяти її. Богдан бився разом із усіма. Йому було якось весело й щемко на душі, бо ніколи ще круг нього не бувало так трохи раті. Три стріли тоді вп'ялись йому в кольчугу, одна, важка, пробила бороню й уп'ялася в тіло. Богдан витяг її, й зневажливо потрощив, і ратився мечем своїм на заборолі стіни, аж поки греки стомились і пролунав їхній ріжок до відходу. Лише тоді Гатило сам собі промив рану окропом кінської сечі, приклав до неї подорожника й заліпив житньою опарою. За сідмицю рана взялася плівкою.
Великий князь виходив увесь город і дав купу велінь можам своїм, які слідували за ним і все брали до пам'яті. З першими теплими днями мали початися роботи на зміцнення старої київської тверді. Роби й челядники разом із можами копатимуть новий, глибший рів, підсипатимуть вали, особливо коло незахищених природою західнього та полудневого заборол. Інші мають замінити ввесь гострокіл — для сього вже лежали привезені з самої Паннонії дубові колоди, завтовшки в два обхвати й удовжки по п'ять-шість сажнів, їх возили два літа й навесні завезуть решту.
Гатило мав намір поміняти ввесь гострокіл понад Боричевим Током, навпроти Хоревиці та Дитинки. Полудневу ж та західню стіну князь вирішив зробити геть по-новому: спершу глибокий рів, тоді вал, а над валом двома чи й трьоми повершями — дубові кліті, затрамбовані глиною. Така стіна мала бути міцніша навіть за муровану кам'яну — камінь кришиться й рониться під ударами грецьких таранів та інших стінобийних машин, а сю стіну хай-но спробує хтось угризти: залізні та мідні баранячі голови одскакуватимуть від них, як од подушки. Сі зруби київські теслі вже в'язали вінцями. З настанням весни вони піднімуть їх на новий вал, і тоді город Київ стане по-справжньому неприступний.