Меч Арея
Шрифт:
Богдан мовчав і тільки дивився на миготливий язичок товстої свічі на заставленому тарілями столі. Звичайно, Теодорік — старий і лукавий лис, і се Богданові давно відомо. Готський конунг сьогодні скаже одне, а взавтра зовсім інше, й клястиметься, що то суща правда, й спробуй-но впіймати його на шпаркому. Але Гатило ще не вирішив, як йому чинити в сьому випадку й що сказати молодому жупаничеві, який прийшов до нього зі скаргою на конунга та на свого рідного брата.
— Сидіти-ймеш тут, у мене, поки що. Там видно стане, — відповів невизначено Гатило й заходився розпитувати про все, що чув і що бачив Хладівой, блукаючи світами. Жупанич видався балакучий і довірливий,
Хладівой розповідав про римлян, чиї сли дуже часто проходять через його вітчину, не інакше, як замислили нові кови з Теодоріком, і Богдан узяв се собі на карб. Доведеться вирядити латинам у гості ще кількох послухів, ті, що є там, не впоруються. Згадував жупанич про якогось Змія Горянина, який мав незліченні скарби, тоді їх утратив і сам наклав усіма своїми головами, а голів було троє. Гатило слухав тих теревень і думав про своє, аж раптом нашорошився й потер спітніле чоло. Хладівой удруге за сей вечір згадав про Новий Луг Бургундський.
— Відаєш, пане ксьондзе, кто там крулєм єст?
Богдан кивнув.
— Так має той круль Гунтер сестру вельми лєпу, ктора зовеся Гримільда. Бардзо єст лєпа! Такей жони єще-м не видів. — Жупанич намагався вживати й русинські слова, які знав, і виходило в нього «не бардзо лєпо». — Не чув сси такей Гримільди? Так ото єї монж, між, убив тего Змія Горянина й забрав єго злото, й стребро, й вшистко. А тоді й єго, тего Сікурда, альбо ж Сікура по-нашому, такоже хтось убив. І тепер тота кобєта, жона тота лєпшайша, ходи в черному. Вдова! Але ж яка лєпа, яка красна! Видів єси, пане ксьондзе, таку?
Та Гатило вже нічого не чув і не слухав. Йому раптом знову привиділась ота молода чорнобрива русявка, кращої за яку не бачив, одколи й живе. Відтоді минуло дев'ять років, як вона пішла на добровільну смерть — у жертву кумирам за гріхи дітей своїх. Як то буває дивно в житті! Сьогодні вдень, щойно йому згадалася княгиня Ясновида, земля їй пухом, як Вишата повідомив: Хладівой. Між сими двома людьми ніби й нема ніякого зв'язку, та руські кумири все знають і все відають...
— І коли?
— Цо, пане ксьондзе?
— Речу: коли завдовілася та княжна?
— Гримільда? Тому літ уже три або чтери. Її по-нашому звут Гріма, Грімніца. Бардзо лєпа жона є, пане ксьондзе, бардзо лєпа. Лєпшайша!
Більше Гатило нічого не розпитував. Поряд мостився Вишата, який усе знав і все відав, хоч і, як завжди, мовчав, і не хотілося при ньому розпитувати. Але й усю решту вечора, й цілу ніч Великий князь київський думав за ту далеку землю, в якій ніколи не був, і за короля Гунтера, якого не бачив, але про якого чимало знав; і за його братів, і за ту теж небачену сестру їхню, яка могла бути б йому дочкою.
А вранці він послав нарочитого з п'ятьма можами до свого рідного брата Волода в Паннонію з наказом і проханням негайно прибути. Нарочитий повернувся в кінці жовтня. Разом із ним приїхав не брат Великого князя Володар, а його старший син, двадцятидворічний довготелесий Остой. У Волода всі діти від першої жони були такі цибаті, схожі на свою маму, яку Богдан бачив усього раз.
— Отець недужий. Має в раті з далматинами перебиту руку, — сказав Остой. — Прислав мене себе вмісто.
Гатило подумав днів зо два, що робити, та й послав Остоя в далекий Новий Луг коло великої річки Райни, в Західній Галичині, сватати вдову Гримільду за Великого князя київського. Разом з Остоєм поїхали велій болярин турицький Войслав, малий болярин з Дарниці Судко, домажирич грек Адаміс та двадцятеро можів учти. Поперед себе свати гнали десятеро коней, вантажних дарами на викуп.
Крім Вишати, Гатило нікому не казав про своє нове одруження. По закінченні грецького походу він узяв собі в Галичі другу жону. Але Єрка лишилася там, на заході землі полянської, в городищі Знятині, яке князь галицький Острій дав за нею. Гатило пробув з молодою жоною всього три доби й відтоді не бачив її. Спершу думав привчити до тієї думки й себе, й свою першу, Русану, й усіх киян, але той крок Великого князя в стольному городі сприйняли дуже спокійно, з Русаною його стосунки не погіршали й не покращали, бо ніколи не були близькими й щирими, й така всезагальна байдужість призвела до того, що й сам Богдан мовби забув про своє одруження. Та він і не покладав на нього чогось іншого, особливого. В сорок сім років можа більше цікавлять справи державні та ратні, аніж ті, якими опікується вічно молода Лада. Великий князь передусім є Великим князем, решта все саме собою відходить убік. Так воно й мусить бути, так міркував Богдан і тоді, коли слав сватів до володаря Нового Лугу, незважаючи на серце, яке раптом замлоїлося йому в грудях, незважаючи на юнацькі спогади й усе інше, що з ними пов'язане.
Місяця листопада
Свати прибули в Бургундію, коли почалось нудне осіннє дощів'я, дерева скинули з себе яскраві шати, й почорніли, й притихли, чекаючи холодів. Повновода навіть у сьому місці, каламутна від осінніх вод, річка Райна повільно несла свої хвилі кудись у ті краї, де ще ніколи не заглядало сонце. Так казали про неї слов'яни-венеди, що жили на її берегах, бо Райна — це ж і є райська, в раю ж ніхто ніколи не бував, і сонця там теж немає. Готи ж, оселившись тут, по-своєму називають сю річку, адже ж Райн — і є райн, а їхньою мовою те слово означає «чистий».
Увесь сватівський поїзд був схожий на караван гостей-купців. їх дорогою й брали за торговців, і часом доводилося просто вибріхуватись або й утікати від настирливих моравців, і лужицьких сербів, й інших вендських племен, чиїми землями їхали. Були випадки, що й можі витягали меч, та й самі свати бралися до оружжя, бо ліси й гори тут клекотіли від татей та різного непевного люду. Й тепер Адаміс сам себе питав, чи така вона вже й чиста, ся Райна. Після пригоди, яка сталася в стольному городі Києвому й до якої було втягнено й його, Адаміс мовби зістарився десятьма роками, й усе, що бачив і що чув, здавалося йому тепер не таким простим і зрозумілим, як здається на перший погляд. В усьому він убачав прихований зміст і намагався розгадати в ньому саме се, що сокрите від простого ока за облудою слів і машкарою щирих усмішок.
Головний сват, небіж Великого князя київського Остой, нетерпляче смикав стомленого коня, бо переправа могла затягтися до ночі, йому ж кортіло якомога швидше прибути до городу, що здіймавсь на високому лівому березі.
Адаміса не дивувала та нетерплячка, бо молодість завжди квапиться, хоч і не завжди знає куди. Більше дивував його Судко. Ся людина здавен не була байдужа грекові. Малий Дарницький болярин був колись господарем того вже призабутого хлоп'яка з кучерявим лобом і палахкими чорними очима. Відколи Богдан Гатило викупив Адаміса в Судка, минуло півтора десятка літ, а старий сивий болярин і досі поводиться з ним, наче зі своїм робом, хоч Адаміс давно вже вільна людина, та й влади має більше за сього чоловіка. Протягом усього місяця їхньої дороги Судко тільки зо п'ять разів і обізвався до Адаміса, й сі слова були «Речи, хай запрягають» або ж: «Пощо й досі каша кипить?»