Меч і хрест
Шрифт:
– Ви не потрапите до Кирилівської лікарні, – повторила вона.
«Ви ніколи не лікувалися в Кирилівській лікарні, це я знаю точно!»
Художник кивнув, мовби чекав од неї саме цих слів, і безсило опустився на диван, поклавши на коліна обвислі руки.
– Яке щастя, що ви прийшли, – стомлено сказав він у нікуди. – Нехай вас немає, однаково… Я знаю… Ви врятуєте мене. Мені тільки поїхати. Тільки поїхати, – принижено попрохав він. – А там усе одно… Я знаю, я заслужив. То моя кара. І Савочка, і Надя. Я не повинен був писати
– …з жінки, що стала вашим демоном, – понуро закінчила Марійка Ковальова.
– Ви знаєте, – не здивувався, майже зрадів він. – Звичайно, ви знаєте. Адже ви – моє щастя. Те, що могло бути…
Могло…
Марійка притиснулася до одвірка і заплющила очі.
Його голос був колишнім. його голос кількома сріблястими стібками раптом зшив непереборну діру в дев’ятнадцять років. його голос повернув її з небуття і дав їй ім’я:
«Адже ви – моє щастя. Те, що могло бути».
Вони обоє були одне для одного, не тут, а там. Були, досить було лише відвернутись одне від одного, бо тут їх уже не було!
– Я часто думав про те… Ні, я був щасливий. Був цілком щасливий з Надією. Особливо коли моє прокляття відпускало мене, – засмутився його голос. – Я тікав у Москву. Але він був поряд зі мною… І найстрашніше, я любив його. Любив, бо мій демон і був моїм генієм! Кирилівська Богоматір, із неї все почалося… Мене помітили, заговорили… Утішні відгуки в газетах. Я один знав її таємницю. Але нікому не відкрив її. Тільки вам.
– Мені? – Марійка розплющила очі.
І несподівано спіймала себе на тому, що вже не зауважує в ньому змін.
Це був, звичайно ж, він – бідолашний, нещасний, метушливий, розгублений, геніальний, – її Михайлик, все так само схожий на велику, не впевнену в собі дитину. Тільки тепер її дитина втомилася, смертельно втомилась, і хворіла, і пережила смерть єдиного сина…
– Я часто розмовляв із вами. З вами, а не з нею, – поривчасто запевнив її він. – Я перестав бувати у них у домі.
– У домі Прахових?
– Зовсім перестав, – жалібно виправдався Врубель. – Але писав її. Знову. Від’їзд не допоміг. Усе своє життя я плодив самих демонів. Ви знаєте, скільки я їх наробив? Звичайно, ви знаєте… Ви знаєте все. Адже я говорив вам… Але писав їх… І мене називали генієм. А потім я зустрів Забілу. Але було пізно. Я намагався… Ви знаєте, я намагався… Народився Савочка… І я написав «Демона поверженого». Я хотів учинити розправу над ним… Але пізно. Він уже став занадто мною. Картина висіла на виставці, а я вже лежав у психіатричній лікарні. Замкнений од усіх… Безтямний. І я знав, чому я там. Він тягнув мене за собою… Він заманив мене сюди. До Києва… Він, він… «Демона» купив фон Мекк… Ми вирушили в його маєток, у Київській губернії, зупинилися тут… Яка це була помилка! Як я не зрозумів?! Не можна було привозити Саву до цього Міста, де я заклав йому душу! Він чекав на мене… Будь вона проклята! Будь проклята!
– Емілія Львівна не винна, – тихо заперечила вона. – Не проклинайте її, прошу вас.
– Так, так, – покірно погодився Врубель. – Ваша правда. Я сам… Тільки я… І я заплатив сповна. Але ми лише проїздом, на день у готелі. А Савочка раптом захворів. І згорів за два дні… Такий маленький, він ледве почав говорити. А Надя замовкла… А я… Чому ви залишили мене тоді, Надіє Володимирівно? – спитав він раптом сумно і без докору. – Я знаю, я сам винен, – завів він знову в невичерпному пориві самокаяття.
– Ні, не ви, а я, – заперечила Марійка тоскно. – Я збрехала вам. Моє ім’я не Надія. Я – Марія.
– Марія? – Він опустив чоло і, здається, вперше подивившись прямо на неї, запитально провів поглядом знизу догори по її жалобній сукні. – Так, я знав, – роздумливо мовив він. – Усе так… Адже я відразу зрозумів це… Марія. Ще тоді. Я міг би любити вас… Я розумію, чому ви прийшли до мене. Ви прийшли попрощатися… Адже це кінець. Ви прийшли сказати, що все могло бути інакше, перш ніж… Я не потраплю до Кирилівки, тому… Нехай так. Нехай так.
– Ні, не так! – закричала Марійка, відчуваючи, як очі її набрякли слізьми. – Я прийшла сказати вам, що люблю вас! – палко і жалюгідно прокричала вона. – Я знаю, що прийшла пізно, але я…
«Я все зміню! – заволало всередині. – Я знаю як! Цього не буде! І цього дня, і вечора. Все не може закінчитися ТАК!»
– Любите? Навіщо? – кволо здивувався він. – Мене більше не можна любити…
– А ви? Ви?! – Вона кинулася до нього, простягаючи благальні руки.
Він в’яло торкнувся їх і здивовано подивився на неї.
– Ви любили мене? Хоч мить? Там, у Семадені? Ви пам’ятаєте, Михайле? Сани? Хрещатик у снігу? Морозиво. Я попросила морозиво, пам’ятаєте? Ви тоді любили Емілію. Потім дружину… А мене? Коли-небудь? Скажіть, мені треба знати! – жадібно засмикала вона його в’ялі кисті.
«Я зміню все, тільки скажи мені!»
– Хіба я міг не любити вас? – мовив Михайло Олександрович, затинаючись і сльозливо намацуючи пальцями її руки. – Хіба міг я не любити свій порятунок? Хіба можна не любити те, чого ніколи не буде?
– А якщо буде? – нестримно наблизивши своє обличчя до його обличчя, вона пристрасно ввірвалась очима в його очі.
– Пізно… Савочка, Надя, – жалібно скривився він.
– А якщо немає «пізно»?!
– І я не помру? – спитав він збентежено після тривалої паузи.
– Ви не можете померти! Я не віддам вас! Чуєте?
Вона гарячково притиснула до грудей його голову і занурила губи в його сиве волосся. Його волосся пахло церковним ладаном похорону.
– Я не віддам тебе йому!