Меч і хрест
Шрифт:
А перелюбство – дуже погано!
Геній – добро, а демон – зло.
Зло – присуха вийняла добро з Мира. А Місто вбило Мира, бажаючи їй добра. Так само як і Килина, вбиваючи людей, бажала добра Місту, що вбило її, бо його «добро» вже не збігалося з «добром» його Києвиці.
– Не знаю, чи зрозумієш ти зараз і чи зрозумієш коли-небудь. Але віднині ви троє обрані стояти між світлом і пітьмою, знаючи, що у світі немає іншої істини, окрім Рівноваги, – заговорив Демон, і в його інтонаціях Марійці почулося скорботне співчуття.
– Ключ… – упала на коліна вона. – Віддай мені ключ заради…
– Ясна Києвице, про що ти просиш? – зверхньо спитав її Демон. – Ключ від листопада 1884-го? Чи життя дитини?
– Але… Вона зів’яла.
Раптом усвідомивши: бажаючи виправити УСЕ, що було для неї двома подіями одного дня, вона збиралася виправити перше, що їй вдасться виправити, не замислюючись: другого – не буде! Бо коли вона залишиться з ним – осінньої зими 1884-го, – замінивши ту, що запізнилася на день і вісім років Надію Забілу, не буде у них ніякого сина Сави, а коли поверне їм любого сина Саву – нікуди буде повертатися самій.
«Але якщо сина не буде, яка різниця, що він помре? Тобто він і не помре тому, що його не буде! У нас із Михайликом будуть зовсім інші діти».
Але…
Біда була в тому, що Сава – був. Був уже. І те, що було три години тому, більше не могло стати абстрактним майбутнім у шоколадній кав’ярні Семадені. А «інші діти» були невтішною абстракцією. У Михайла вже був син. І він помер. І це було неправильно, несправедливо… Це було «погано».
– Сина, – ледве чутно сказала вона.
– Чи ключ?
– Тато й мама, вони ж збожеволіють… – жалібно забубоніла Марійка.
– Сина чи ключ?
– Михайло ж любив свою дружину і був щасливий із нею. А коли не був… Він вибрав сам. Він став генієм, – майже заплакала вона, розуміючи вже, що її рішення було визначене наперед, а питання про вибір – риторичне.
Той, хто забрав у неї ключ, знав, кого вона обере.
– А Сава нічого не вибирав. Він не винен. його смерть незаслужена!
– Смерті немає, – нагадав Демон стомлено. – Її не існує. У природі.
– А це тоді що? – махнула рукою вона у бік біломармурової Елены Осiевны Гарновичъ.
– Це ваш егоїзм, ваш страх і нікчемність, – з гідністю мовив він. – Ви занадто дорожите своїм «Я». І будуєте пам’ятники, щоб зберегти бодай пам’ять про нього, і плачете, коли їх рівняють із землею, тому що немає нічого страшнішого для вашої гордині, ніж думка, що ви станете поживою для черв’яків. Але Килина усвідомила істину… Істинна гординя – в упокоренні!
– Це істина? – збентежилася Марійка.
– Уроборос, – потягнувся він до її шиї. – Змія, що пожирає власний хвіст! Символ безсмертя природи, яка завжди породжує себе сама, вбиває і відроджує знову. Бо все в ній урівноважено. І все єдине, і не смерть – стати землею, черв’яком, вогнем. Ви самі відділяєте себе від Великої Матері. Ви придумали смерть, адже безсмертя нижче за вашу гідність!
«…і трава – я!» – промайнуло в голові.
– Тільки Килина стала силою. Вогнем, – мовила повагом вона з докірливою, неприязною повагою. – А ким став маленький Сава Врубель? Черв’яком, якого з’їла риба, рибою, яку з’їла людина? «Гілкою», з якої вирізали «сопілку»? – покосилася вона на стрілку до могили Лесі Українки, яка, на відміну від своєї Мавки, стала зовсім не «сопілкою», а Пам’ятником! – Ні, не втішає. – Вона стомлено прикрила очі долонею і похитала головою. – Людське життя – це людське життя. І Місто забрало життя в його дитини…
– Воно забрало, – серйозно кивнув Демон. – А що вирішиш ти? Ти залишиш його дитині життя?
– Його дитині? – перепитала Марійка знервовано. – Саві Врубелю? Так я можу?
– Саві Врубелю, якщо на те Ваша воля, – опустив голову Марійчин Демон.
– Ти покажеш мені його могилу? – схопилася на ноги вона.
– Навіщо шукати під землею те, що живе на землі?
– Його син живий? – не повірила Марійка.
– Його і твій.
– Мамо! – зрозуміла вона нарешті. – Але я не можу. Я… Що я мамі скажу?! Що я вагітна від… Покійного? Та звідки ти взагалі?.. О-о-о-о…
Марійка швидко витягла з кишені дзеркало і, наблизивши його до очей, побачила у глибині своїх зіниць два вогняно-червоні спалахи.
Легенда про моє місто
Насправді ніхто навіть не знає, скільки Києву років!
Це був перший удар, який оглушив мене, варто було мені зануритися в історію Міста. Я пам’ятаю: в епоху мого дитинства Київ із пафосом відзначав 1500-річчя. І зізнаюся: навіть не підозрювала тоді, що ця підозріло кругла дата передує таким собі обтічним формулюванням «прийнято вважати» і що на отих «прийнято вважати» будується вся історія, що витікає, на перевірку, лише з нескінченних версій.
Згідно з реальними археологічними свідченнями – Києву 6000 років. Але інші доводять: усього 1300. Треті вважають його ровесником Христа. Позаяк у реальності ніхто не знає, в який момент поселення «прийнято вважати» містом! Вважається: перше Місто заснував Кий. Але ніхто не знає напевно, чи був він насправді («прийнято вважати», що був). Ким він був: князем чи перевізником через Дніпро – теж не знає ніхто («прийнято вважати», що князем). Єдине реальне свідчення про Кия – «Повість минулих літ» Нестора-літописця. Але ніхто не знає, якими свідченнями користувався Нестор («прийнято вважати», що їх утрачено). А сам він, живучи («прийнято вважати») 1106 року, реальним свідком аж ніяк не був, тим більше що інші вважають: жив він іще на п’ятсот років пізніше!
Та і взагалі, про яку реальність можна говорити в питаннях тисячолітньої давності, якщо цілком реальні свідки столітньої давності брешуть і перебріхують один одного? Цілком матеріальні таблички, які висять нині на будинках Васнецова і Врубеля, брешуть нам просто в обличчя. А цілком нинішні історики тільки те й роблять, що сперечаються між собою, й історія багаторазово перекроюється в тебе на очах по фігурі нового часу.
І коли твоя голова розбухає від першої, сто першої, тисячної версії, ти раптом приголомшено прозріваєш: історія – просто казка!