Меч і хрест
Шрифт:
Марійка похмуро спробувала зрозуміти, що саме він включає в поняття «земля». І зрозуміла: усе. Воду і повітря, врожай і улов, і вогонь, що вічно горить в її глибині. Той самий, який і послугував прообразом геєни вогненної – пекла.
«Лаз Змія був такий глибокий, що говорили, він іде до самого пекла».
Дивно, що люди знали про пекло задовго до того, як анатомія землі стала надбанням шкільних підручників.
– Ті, хто ув’язнив істинного владику, побудували безліч перешкод. Але Килина послідовно зруйнувала
– Кирилівська перестала бути святою, меч було поховано під руїнами Успенської. Вона не передбачила одного: що Прахов покаже його Віктору Васнецову, – задумливо підсумувала Ковальова.
– І що у Віктора Михайловича вистачить сил пересилити її, – закінчив він.
– Зажди, – не зрозуміла вона. – Хочеш сказати, і Васнецов? Вона була в нього? Вона і його? Теж? Присухою?
– Що ж, – гмикнув він, – і Килина була жінкою…
«Я їй так і сказав. Усе, як є, коли Емілія Львівна мені запропонувала…»
«Адже вона була відьмою – язичницею! Та хіба не язичництво сама любов? Не та, що до дружини, дітей, вітчизни, а та, що здатна зруйнувати сімейне вогнище, стати над обов’язком і честю».
Виходить, Віктор Михайлович знав, про що говорив! І недаремно Добриня став його аlter еgo [15]
«Я хотів би бути таким же міцним у своїй вірі».
«Адже його Красуня-Маринка була, певно, така ж гарна, як і…»
15
Друге «я» (лат.).
Прахова!
Прахова!
Прахова!
Тільки сама Прахова тут абсолютно ні до чого.
– Любов позбавляє людину сил, але не позбавляє волі, – повторив Марійчин Демон. – Усі ваші демони живуть лише всередині вас. У них немає своєї сили. І любов, хоч якою б вона була, викидає на берег лише те, що у вас усередині.
– А Мир? Мир Красавицький? – стрепенулася Марійка, вивудивши зі своїх глибин забуте почуття. – Він кинувся під колеса. Значить…
– Значить, – спокійно погодився її співрозмовник. – Значить, у глибині душі він боявся, що стане колишнім.
– І вб’є мене. І, щоб не вбити… Він не був таким уже поганим?
Демон демонстративно скривився.
– Так, так, я знаю, – зачастила Марійка. – Але ти? Чому ти не зупинив Килину раніше? Ти все знав! Ти знав усе ще сто років тому. Чому ти не зупинив її нині, до того як вона погубила Мира?! Змусила його Риту, дядька Миколу… А ще – Савочку! Всього два рочки… Він же не винен, що його батько…
– Був божевільним.
– Ні!
– Ти однаково вичитаєш це в одній зі своїх книг, – примирливо сказав їй Демон. – Дід Михайла Олександровича по батькові – алкоголік, дід по матері – маніяк. Сава Врубель народився з «заячою губою». Він був приречений…
– Він був живий до того, як приїхав до Києва! – заремствувала вона. – І я більше не вірю у випадкові збіги!
– О, так, Ясна Києвице, – вдоволено всміхнувся він. – І не буває випадковою ні афіша, що промайнула за вікном твоєї машини. Ні кругляк, що потрапив під ноги. Ні камінь, що раптом упав на того, хто спробував образити тебе. Ні балкон, ні втрачений ключ, ні стеля, що обвалилася на голову.
– Камінь упав на Смугастого, – спробувала зрозуміти його Києвиця, – коли він мене… А стеля? Стеля обвалилася на Килину!
– Бо ніхто не в змозі забрати життя Києвиці всупереч її волі. Навіть коли вона порушила грань світлом і пітьмою. Цього не може зробити ніхто, крім…
– Крім? – заворожено підхопила Марійка.
– Але боюся, – спохмурнів Марійчин Демон, – якщо я дам тобі відповідь, ти не зможеш любити того, кого мусиш любити більше свого життя.
– То чи не себе ти маєш на увазі? – поцікавилася вона зі злим і нервовим сарказмом.
– Ні, – холодно відкинув він її любов. – Я говорю про твого Батька. Твоє Місто. Місто, яке привело вас на Андріївський узвіз. І захищало тебе, коли тобі загрожувала біда. І говорило з тобою. Хоч ти і не слухала його…
– Килину вбило Місто? – почула і похолола Марійка. – Наше Місто? Київ? І Мира? Він посковзнувся! – забелькотала вона. – Він випив присуху, коли зі стелі впала крупа! Так це… Місто? Місто – живе?
– Батько рятував тебе, – повчально мовив Демон. – Якби не він, ти була б уже мертва. Ти сама розповіла про страшний обряд. Про те, чому Килина мусила стати третьою. Третьою має бути Києвиця! А хто ще ідеально відповідав цій ролі? Хто у відповідь на «Вона помре заради мене» відповів «Помру», підтвердивши свою волю? Найбільше я боявся твоєї любові до нього. Любові, схильної давати надто багато обіцянок. Але, на щастя, твоєї любові боявся не лише я…
– Любов? Ключ? – збожеволіла Марійка. – Місто забрало у мене ключ!
– Батько не міг віддати тебе чоловікові, – суворо сказав він. – Києвиці належать лише своєму Місту. І твоє Місто потребувало твоєї допомоги.
– Воно забрало в Михайла єдину дитину? Як кару за…
– Ти знаєш сама, – вагомо присік Марійчин Демон, – те, що сталося сьогодні, – сталося з його вини!
– Але якби воно дозволило мені залишитися, нічого б не сталося! Ні-чо-го, – карбувала вона по складах. – І того, що сьогодні, – теж! Київ не загинув! За що ж тоді? Так страшно? Сина, голос дружини…
– Життя.
– Життя? – обмерла Ковальова.
– Але ти попросила, щоб Батько залишив йому його, – мовив повагом нічноокий. – І Батько віддав його тобі. Він вилікується. І житиме. Демон покине його. Але і геній покине теж…
Марійка поспішно розгорнула понівечений альбом, перевіряючи слова, що прозвучали, за неспростовною датою життя і смерті: «1856—1910» – Михайло проживе ще сім років!
– Тому, що ти любиш його, – сказав Демон.
– Тому, що я… – Марійка занила.
«Проживе…» – було добре.