Меч королів
Шрифт:
— Що було далі? — нетерпляче підганяв розповідь король.
— Коли ви наздогнали «Лебедя», я приблизно вирахував ваш хід і випустив голуба з повідомленням Месропу, а той з Майвани — другого, який долетів до Ель-Брадо, а звідти надіслали третього, який дістався Квінізорайї раніше за вас, але, я бачу, трішечки пізніше, ніж треба.
— Кажи ясніше, — наказав Зульфікар.
— Буде ще тобі ясність, — пообіцяв Алекс. — А ще, на прохання тієї поважної особи, я привозив рік тому з Руттії отруту, що нею та особа, як я розумію, скористалася. Хоча я не знав, для кого саме така отрута призначалася: спершу людина відчуває нестачу повітря, а протягом доби помирає від ядухи.
— Саме так помер батько! — вражено закричав молодий король. — Кому ти віз ту отруту? Хто ця впливова особа?
— Оце і є час моєї помсти. Тепер ріжте одне одного, вбивайте! — високо підвів голову арештант. — Бо цю людину звуть…
Він витримав паузу і виголосив:
— … Азиз Гадруз!
— Ти можеш це довести? — холодно спитав король.
— Можу: половина людей з «Морської ворони» бачила, як він привозив меча, — месник підняв руку і пальцем указав у бік Синьої бухти, — і зараз вони на «Лебеді». І отрута… Я привіз йому вісім пляшечок синього скла у формі груш. Однієї пляшки для однієї людини достатньо. Навряд чи він використав їх усі — одна, твоя, — підморгнув Зульфікарові Алекс, — напевне, ще у нього…
— Почекайте, — наказав король і стрімко пройшов у вежу — до кімнати, де жив Азиз. За хвилину він вийшов, ховаючи в кишеню маленьку синю пляшечку, саме таку, як сказав Алекс, і знов приєднався до інших:
— Ми не будемо тебе відправляти на каторгу. Ти поїдеш до міста Мун на Кайвані, під нагляд поліції. Років за п’ять ми подивимось, що далі з тобою буде… Виведіть! — наказав ґвардії.
Тільки-но Алекса вивели, як старий адмірал, впавши на коліна, почав цілувати королеві руку.
— Встань і не плач, — наказав Зульфікар. — Якби не дід, був би він офіцером нашого флоту… Капітане Гирей, передайте мій наказ на всі кораблі Небесної ескадри: бути готовими зранку вийти в море!
Зульфікар обернувся до бухти і, раптом, до Гирея:
— Дай трубу!
Гирей дав трубу, глянув туди, куди дивився король, і остовпів: на рейд Квінізорайї, повз «Лебедя» та «Лазурову Лілею», входив саме той ядранський корвет, що зустрічав «Світанкову зорю» в Гасхурнській бухті. Тріпотів прапор: на темно-ультрамариновому тлі бузковий змій обвив помаранчеве сонце.
— Я тебе благаю, — сказав капітанові король, — довідайся, хто там.
Глава 17
Радник правителя Ядрану з питань мистецтва і культури барон Покль схилився перед Зульфікаром у поклоні:
— Я співчуваю вашій величності з приводу кончини вашого батька, його величності короля Доара Четвертого.
Король кивнув у відповідь — співчуття прийнято.
— Що привело пана барона у наші краї? — спитав.
— П’ятнадцять років тому я був у герцогстві Валлуга у місті Хак-Мозар. Там у мене була жінка, яку я не можу забути. Я не одружився з нею з певних міркувань: вона не ядранка, вона Небесна…
«І ти, Оло, пізнала любов Небесних», — згадав король.
— Деякі обставини, що склались у Гасхурні після від’їзду вашої величности, спонукали мене сісти на корабель і плисти до Валлуги: якщо вона не заміжня і ще кохає мене…
— Що сталося у Гасхурні після мого від’їзду? — швидко спитав король. Покль одразу не відповів, було видно, що він добирає слова.
— Вона плаче? — зазирнув у бурштинові баронові очі король. — Оло плаче?
— Вона весь час плаче й сумує, — прошепотів Покль. — І я подумав: а якщо й та, яку я кохаю, плакала всі ці роки…
Король глянув на Устіна Блека: старий адмірал пополотнів і осідав на заслаблих умить ногах, втрачаючи свідомість.
Блискавично Зульфікар підхопив старого і крикнув Гиреєві:
— Дай крісло!
Адмірала всадили до одного з тих крісел, що стояли тут від тих часів, коли Доар виглядав звідси синові вітрила…
— Я бачу, що це не дуже доречно, але, оскільки я збираюся сьогодні ж відплисти з Квінізорайї, я повинен передати дарунок від князя Олола, тим паче, що він люб’язно запропонував мені свій корабель.
Покль зробив знак своїм слугам, що стояли осторонь, і ті піднесли королю цілу купу ядранських книжок.
— Передайте князеві мою вдячність, — почав роздивлятись книжки Зульфікар: Ондр — «Птиці чудернацькі», Акса Зе — «Недолюблена жінка», Рван — «Крах-кінець…».
— Автор цієї книжки, — пояснив барон, — пророкує загибель більшої частини Ядрану від невігласів, зрадників і зневажання одвічних традицій. Він звинувачує ядранський народ у тому, що, не змігши протистояти вторгненню, не вміє пристосуватися до реалій, аби вижити…
— А, — відклав книгу король. На одній з книжок він побачив ім’я, якого раніш не чув — Матта. «У Ядрані майже всі річки звуться жіночими іменами», — згадав і розгорнув книгу на першій-ліпшій сторінці.
Там були вірші:
«Я п’ю любовних снів солодкий трунок. Я не встидаюсь провінційних слів, Мої пісні — чарівний візерунок: В них квіти, ноти, плями кольорів. Душа — не дримба, ніжна то челеста, Якій високі звуки до снаги… Пісні душі лунають з перехрестя Шляхів любови, туги та жаги».— Ніколи не чув про неї, — сказав Зульфікар.
— Вона кілька років тому переїхала до столиці з Чорного міста, — відповів барон.
— Я так думаю, що ядранські поети — чудові й талановиті… — сказав Зульфікар.
— Дякую, — схилився в поклоні барон-поет.
— У мене буде прохання до вас, бароне: коли ви їхатимете назад, — я сподіваюсь бути тоді у Майвані, — заїдьте до мене. Хтось із моїх людей поїде до Гасхурна; я хотів би, щоб це сталось у вашому супроводі.
Незабаром барон пішов. А ввечері Небесна ескадра, взявши всю королівську гвардію, що була на острові, вирушила на Майвану. Зульфікар покликав до себе в каюту капітана Гирея і спитав, що той думає з приводу походу.