Меч королів
Шрифт:
— Поцілив, — відреготавши, погодився моряк. — Добре їх у монастирі риторикам різним навчають.
Сильбертальський кліпер, точнісінько такий, як захоплена два місяці тому «Морська ворона», під сильбертальським же прапором, пройшов поряд зі «Світанковою зорею» і взяв курс на північ.
— Цікаво, на Гряду йде чи на Руттію, — глянув йому услід Зенон. На кліпері було чітко видно надпис із двох слів: назва та порт приписки.
— «Лебідь. Шванентайх», — прочитав уголос монах.
— Шванентайх — найбільший сильбертальський порт, — не знати для чого повідомив Гирей.
Нарешті
У Гасхурні були музики, почет, протокол… В Оквіллі ці пранги не цікавили нікого: руттійські, атріанські кораблі бували тут досить часто; вулицями сновигала безліч метисів, і на них ніхто не звертав уваги. Квінізорайці оглянули місцевий ринок, купивши деякий дріб’язок на подарунки, і вирішили: такий собі базарчик. А Брайт додав:
— Як у Квінізорайї, не більше.
Всі засміялися: враження від Гасхурна були ще свіжими, а Гасхурн — надзвичайно велике місто.
Довга вулиця вела від порту до ринку і закінчувалася площею, де, власне, і були торгові ряди. Білого каменю будинки, переважно двоповерхові, оточили площу. «Матхонський лев» — прочитав Гирей надпис на вивісці одного з будинків і здивовано роздивився малюнок: чудернацький звір стояв на задніх лапах і тримав величезного келиха.
— Якщо це — матхонський лев, то що за шкура вкриває моє ліжко?
— У тебе є шкура матхонського лева? — перепитав принц. — Ти його вполював?
— У Порт-Рутті на ринку, — чесно зізнався Гирей, хоча збрехати кортіло неймовірно.
— Здається, це шинок, — вказав на «Матхонського лева» Брайт.
— Зайдемо для порівняння, — вирішив принц і першим увійшов усередину.
Такий набрід ніколи не збирався ані у Вергеровому «Домашньому затишку», ані в Боновому «Західному континенті». Навіть ті, з Жаб’ячого провулку, з ядранськими кинджалами, виглядали пристойніше, — вирішив Гирей. Пранги пройшли до вільного столу і посідали. Підбіг шинкар. Поки Зульфікар щось говорив йому, Гирей оглядав приміщення: чаділи сальні свічки, за столами пили, їли, говорили, лаялися, сварилися колишні солдати, здавалося, всіх армій та моряки всіх флотів світу. Яскраво розмальовані дівки всіх народів Тери сиділи з цими різномастими чоловіками, сміялися, жартували так само брутально. Обидві мови, всі діалекти й говірки Тери звучали тут.
— Не подобається мені це місце, — визначився Гирей.
— І мені, — погодився отець Зенон.
Брайт просто скривився.
— Ну, гаразд, вип’ємо вина та підемо, — погодився принц. — Повернемося на корабель, накажемо кокові насмажити ковбасок по-сильбертальському і, поки ладнатимуть такелаж, питимемо вино з ковбасками і гратимемо у камінці… — Зульфікар підморгнув Брайтові, на фреґаті той був безумовно найкращим гравцем.
Ніхто з прангів не помітив, що вони привернули увагу кремезного чоловіка, який сидів за сусіднім столиком.
… Майже заспокоїлася Квінізорайя: пошуки стали кволими, поступово життя входило у звичний ритм.
Адмірал Устін Блек майже щодня навідувався до порту —
— Ти Гиреєва дружина?
Вона здригнулася, обернулася до адмірала.
— Ти — Ханна Шелда, питаю? — майже сварливо уточнив старий.
— Я, — закліпала очима.
— То чого мовчиш, як питають?
— Я Гиреєві не дружина, — прошепотіла.
— Як повернеться — одружиться, це я тобі обіцяю, а я рідко роздаю обіцянки, — сказав, як величезного корабельного цвяха забив, літній моряк.
— А ви — хто? — несміливо спитала.
— Я — губернатор, — сказав і почовгав у бік доків Устін Блек. Ханна нічого не зрозуміла й заплакала.
Пранги вийшли на мол Оквільського порту години на дві раніше, ніж було домовлено. Гирей помахав рукою — з фреґата не відповіли. Капітан дістав з кишені носовичка — той самий результат. Прив’язав носовичка до Зенонової патериці і махав довше — знов без відповіді. Почали гукати — і не помітили, як на мол вийшла досить велика група людей у звичному для морського люду одязі: у широких штанях, темних сорочках із широкими ж рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін. Абордажні шаблі та руттійські палаші висіли на їхніх широких чересах.
Зульфікар втратив терпець, вийняв пістоль і вистрілив у повітря.
— Чого це ти тут розшумівся, чорномазий? — зневажливо кинув принцові кремезний чолов’яга, що стежив за прангами ще у трактирі. Гирей віддав посох каптурникові і відповів кремезному:
— Тобі доведеться вибачитись перед його високістю.
— Високість він — у Квінізорайї, а тут — чорнопикий дикун, що заважає нам прогулюватися та дихати морським повітрям! — нахабно заявив чоловік, даючи зрозуміти, що знає, з ким має справу. «Десь я його бачив», — подумав Гирей, вихопив меч і сказав:
— Виходь, подивимось, чи справді ти такий хоробрий!
Чолов’яга виступив з натовпу і досить вправно закрутив абордажною шаблею, виписуючи перед собою вісімки та зиґзаґи.
— Жаб’ячий провулок, — згадав Гирей. — Тебе одного я тоді не дістав…
Як тільки їхня зброя брязнула, зустрівшись, десятеро супутників кремезного кинулися на прангів.
Зульфікар миттєво зреагував і бахнув з пістоля у найближчого. Голова у того розлетілася, як скляна пляшка, і шмаття кісток, мозку, волосся та крови бризнуло ліктів на десять позаду. Ворог зробив ще кілька кроків (дивно: голови нема, а тіло продовжує виконувати її команди) і завалився вперед і вбік. Каптурник вправно перечепив супротивника патерицею і, коли той падав, п’ятою у скроню — добив, а патериця вже вразила наступного у борлак. «Добрим риторикам навчають їх у Монастирі», — подумав Гирей мимохідь, відбив лезо шаблі, ухилився, пішов з лінії нападу, вдарив у відкриту спину супротивника, який падав на карачки, другим рухом — заколов. Озирнувся в бік моря — від фреґата відчалили дві шлюпки, повні Брайтових ґвардійців.