Меч королів
Шрифт:
Король Раал підвівся, даючи знати, що авдієнція закінчилася.
На виході з кафедрального собору один із ченців простяг Зульфікарові великого тубуса. «Манускрипт», — здогадався Небесний принц.
Брат короля Раала князь Олол вийшов із собору разом із прангами і запросив їх до сусіднього чепурного будинку. «Палац гостей короля», — пояснив консул Редж.
Глава 10
Гості короля піднялися ошатними мармуровими сходами, прикрашеними статуями оголених дівчат, які тримали в руках світильники, на другий поверх.
Величезна зала, освітлена десятками свічок, вставлених у мідні канделябри, відлиті у вигляді різних тварин, дивувала багатством. Підлога з різнобарвного паркету, майстерно підібраного за відтінками. Зульфікар згадав розповідь адмірала про Фатію: той казав, що і там підлоги — дерев’яні.
Принц придивився: темне дерево утворювало напис ядранською: «Позаду — життя, попереду — вічність». «Дивна фраза», — подумав принц. Мармурові стіни зали горіли примхливими візерунками. Тільки-но пранги увійшли, тиха музика попливла з-під стелі. Зульфікар озирнувся: на малесенькому балкончику сиділи троє ядранців і грали на дивних сопілках. Це зовсім інша музика, значно краща, ніж та, що лунала вранці — помітив принц.
Під стінкою, на якій яскравими фарбами було намальовано молодого красеня-ядранця у панцирі, дуже схожого на короля Раала, стояв великий стіл: безліч напоїв і наїдків, і молоді гарні ядранки коло нього кланялися, запрошуючи.
— Ти їстимеш? — із жахом спитав Зенон-каптурник.
— А що? — здивувався принц. — Усе, що братимуть ті дівки, — кивнув на ядранок, — їстиму і я.
— А якщо вони заздалегідь напилися протиотрути, чи, що гірше, якась їжа для тебе смерть, а для них — ні? — переймався монах.
— Не хочеш — не їж, — вирішив для себе принц. — Небо не дасть мене скривдити. — Він повернувся в той бік, де стояв капітан Гирей:
— Не боїшся, що отруять?
— Якби хотіли вбити, то вже вбили б, коли зустріли наш фреґат цілою армадою, чи в підземному палаці… Хіба що вони знають отруту, яка проявляє себе за кілька років потому…
Дві прегарні, з ледь розкосими очима, ядранки у гаптованих золотом коротеньких шовкових туніках підійшли до молодих прангів і ніжно повели до столу. Вони сіли поруч, і Гирей, торкнувшись ногою стегна своєї сусідки, раптом відчув, що йому це сподобалося. Зрозуміло: давно вже капітан не був із жінкою.
Птиця, риба, овочі… Гостей ядранська кухня не здивувала: господарі готували просто, без витребеньок. Кухар намагався підкреслити саме натуральний смак продукту. Сильбертальський ром і місцеве біле вино — от і всі хмільні напої. Ядранки пили вино та притискалися до привабливих прангів. Принц огледівся: так, навіть до Зенона одна підсіла; упрів чернець, сидить, очей підняти не сміє.
— Не встоїть, — почув і повернув голову до капітана. Той також побачив іспит на цноту, що випав на долю Зенонові, і зробив свій прогноз.
— Не встоїть, — погодився Зульфікар і міцно взяв за талію чужинку, що звабно, згубно та солодко посміхалася йому. — Бо це неможливо.
Гирей відчув, як гаряча долонька сусідки лягла йому на коліно і тихенько поповзла стегном.
— Можливо, — засопів. — Цього не треба, красуне.
Вона здивовано подивилася туди, де непереможно піднялася під одягом чоловіча плоть:
— Ти ж хочеш мене?
— Хочу. Бо я чоловік. Але…
— Ти відмовляєшся, бо я — ядранка, — намагалася здогадатися вона.
— Ні. Тому, що там, — Гирей пальцем указав кудись собі за спину, — там, у Квінізорайї, лишилася та, якій би дуже не хотілося, аби я зараз погодився!
— Ви також не позбавилися цього пережитку? — зацікавилася жінка.
— Ти про що? — остовпів капітан.
— Про любов, — засяяла жінка. — І в нас вона інколи трапляється, щоправда, дуже рідко…
— І в нас рідко! — весело загорлав принц. — Я, наприклад, уперше бачу! Оце вже Ханні пощастило!
— Значить, її звуть Ханна, — зняла, нарешті, руку з його ноги діва.
— Саме так її звуть, — підтвердив майбутній король Гряди і повів свою обранку геть із великої зали. Гиреєва сусідка підвелася — невеличка, струнка, ладна, з легким волоссям і прозорою якоюсь, світлою шкірою:
— Добре, капітане!
Вона обійняла його шию і припала вустами до його вуст… Мить, друга — моряк відчув, як лоскотно і пряно вона пахне, яка вона тепла й ніжна, і — відірвав від себе:
— Я не залізний, жінко, і не кам’яний. Кажу — не треба!
— Прощавай, Гирею! — ніжно глянула ядранка і пішла, не озираючись.
— Хто вона? — спитав у лакея-метиса схвильований капітан.
— Дочка князя Олола, брата короля, княжна Олма, — поштиво прошепотів лакей.
— А та, що пішла з принцом?
— Її сестра, княжна Оло.
Гирей помовчав, не знаючи, що сказати: урешті-решт, кожен народ має свої уявлення про мораль.
— Де моя кімната? — спитав нарешті.
— Я проведу вашу милість, — лакей узяв свічку і пішов уперед, показуючи шлях… Гирей простував за ним, іще відчуваючи солодкий, лоскотний, пряний, оманливий, терпкий, прозорий запах княжни Олми. Правду казав старий король: особи протилежної статі небесного та ядранського племені аж надто привабливі одні для одних. «Ханна краща», — переконував себе моряк. Він не бачив, як у закритому візку, запряженому білими муфлонами, ридала молодша дочка брата правителя Ядрану.
Принц Зульфікар не помітив, як чужинка заволоділа ініціативою: він просто йшов, куди вона вела — далі від великої зали, де грали ядранські сопілки. Він тримав її руку, на дотик геть таку, як у жінок Небесного роду. Крадькома глянув: її долоня ані формою, ані розміром не відрізнялася від долоні фатійки чи сильбертальки. Вона йшла, іноді рухом голови відкидаючи з чола волосся: темно-русяве, летюче.
Вони пройшли коридором, піднялися ґвинтовими сходами і пірнули у невеличкі двері з темного міцного дерева з дрібним невиразним візерунком деревини. Світличка з вузьким вікном, грубими простими меблями й голими кам’яними стінами здалася крихітною та вбогою після розкоші великої зали. Княжна Оло швидким рухом закрила великий засув і повернулася до пранга, з викликом дивлячись на нього великими розкосими бурштиновими очима. Принц уже помітив: у молодих ядранців очі кольору вохри, бурштину чи бронзи, а у літніх — безжально розведеного водою пива. Принц так і тримав її за руку — таку саму, як в звичайних жінок, до яких він уже ходив у Квінізорайї. Рука княжни випромінювала тепло. Суха та м’яка, вона покірно лежала в його долоні — гарячій та жорсткій.