Механічний апельсин
Шрифт:
Він промовив це поважно, аж ніяк не веселим голосом, а тоді кивнув із дружньою усмішкою здоровенному гладкому виродку. Той скинув мундир, засвітивши своїм старим гладким черевом, тоді неквапно ступив до мене і втомлено скривив пасть у хижому вискалі. На мене війнуло смердючим чаєм із молоком.
Чолов’яга був погано виголений, як на фараона, на сорочці під пахвами виднілися розводи від поту, а з вух, щойно він став поруч, завоняло сіркою. Стиснувши свій смердючий червоний кулак, він підступно штурхнув мене в живіт, а решта фараонів зайшлися смєхом і затрясли голіверами. Тільки начальник ледь осміхнувся. Мені аж дух забило. Я сперся на стіну, витираючи одєждой вапно, судомно хапаючи ротом повітря й відчуваючи бажання виблювати глевкий пиріг, що його з’їв перед прогулянкою.
Після цього, братва, вони заходилися перекидати мене один одному, наче якогось м’якого, заюшеного кров’ю м’ячика. Мене дубасили кулаками по пасті, били в пах, у живіт, тусали ногами. Кінець кінцем я таки виблював на підлогу і обернувся на геть безумного чєловєка, навіть забелькотів:
— Вибачте, братики, я вчинив неправильно. Вибачте, прошу вас. Вони, однак, підсунули мені клапоть старої газети й примусили його проковтнути, а тоді нагодували ще й тирсою. Потім сказали, як давні добрі кенти, щоб я сів — мовляв, поговорім. Тієї хвилини з’явився П. Р. Делтойд — його установа була в тому самому будинку. Вигляд він мав стомлений і грязний.
— Отже, це сталося, Алексе, так? Як я й передбачав, хлопчику. Боже мій, боже мій… Атож… — Він повернувся до фараонів. — Добрий вечір, інспекторе. Добрий вечір, сержанте. Всім добрий вечір. Що ж, моя кар’єра скінчилася. Атож… Боже мій, боже мій… Цей хлопець геть пошарпаний, атож. Ви тільки погляньте на нього!
— Насильство викликає насильство, — урочисто проголосив поліційний начальник. — Він чинив опір охоронцям закону.
— Кінець кар’єри, атож, — повторив П. Р. Делтойд. Він подивився на мене холодними глазамі, ніби я був уже не заюшений кров’ю, змордований чєловєк, а обернувся на неживу річ. — Сподіваюся, мене завтра викличуть до суду.
— Це вина не моя, сер, — проказав я плачливо. — Замовте за мене слово, сер, я зовсім не такий поганий. Це хлопці так зрадливо мене підставили…
— Виспівує, як коноплянка, — гмикнув начрож. — Усе скаржиться та лається.
— Я поговорю про тебе, — холодно пообіцяв П. Р. Делтойд. — Завтра прийду, не переживай.
— Якщо бажаєте порахувати йому зуби, — запропонував поліційний начальник, — то не соромтеся, ми його потримаємо. Це ж треба — завдати вам стільки клопоту.
Ніколи не думав, що такий чоловік, як П. Р. Делтойд, поставлений перевиховувати нас, розбишак, на славних мальчіков, здатний на це, особливо в кодлі отих рож. Він підступив до мене ближче і плюнув. Харкнув. Повним ротом мені в ліцо. А тоді ребром долоні втер свої мокрі губи. Я заходився витирати захаркане ліцо скривавленою сякачкою, примовляючи:
— Спасибі, сер! Велике спасибі, сер! Це так благородно з вашого боку, щиро дякую.
П. Р. Делтойд забрався геть, не сказавши більше жодного слова. Фараони тим часом вирішили скласти протокол і записати мої свідчення.
А я собі подумав: «Чорт би забрав вас усіх, виродки. Якщо це ви виступаєте на боці добра, блін, то я щасливий бути на іншому боці».
— Гаразд, грязниє ублюдкі, вонючіє пєдікі, — промовив я. — Я дам вам якнайповніші свідчення. Я не збираюся більше плазувати перед вами на брюхє, мерзкіє вискрєбкі! То з чого починати, говнюкі, сволочі? З останньої виправної школи? Добре, добре, хай буде по-вашому.
Отож я все їм і розповів. Переді мною сидів полісмен-стенографіст, тихий переляканий чєловєк, зовсім не схожий на справжню рожу, і записував сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою. Я розповів про насильства, кражі, дракі, взування дівок, геть усе, аж до останньої вєщі — візиту того вечора до багатої старої ципи з її котікамі та кошєчкамі. Я був певен, що мої так звані кенти тепер у багні по макушку. Коли я скінчив, поліційний стенографіст сидів блідий від жаху. Бєдний человєк! Начрож лагідно звернувся до нього:
— Гаразд, синку, тепер піди випий добрячий кухоль чаю. Підкріпися, а тоді затисни ніс прищіпкою і передрукуй цю гидоту, цю гнилятину в трьох примірниках. І принеси їх, щоб наш юний приятель-красунчик підписав. А тобі, — повернувся він у мій бік, — зараз покажуть твоє нове помешкання з водопроводом та іншими зручностями. Ану, — кволо наказав він двом справжнім рожам, — відведіть його.
Копаючи носаками, штурхаючи кулаками й грубо шарпаючи, вони потягли мене до камер і вкинули в одну з них, де сиділо вже з десяток інших узніков, здебільшого п’яних. Серед них були справді ужасниє тварі — один виявився з відкушеним носом і роззявленою пастью, що нагадувала чорну дірку, другий лежав просто на підлозі, хропів і пускав із пасті бульбашки, третій, схоже, бурив під себе в штани. Далі сиділо двоє гомосеків, які відразу накинули на мене оком. Один із них стрибнув мені на спину, тож довелося з ним люто мєтєліться; від нього так воняло спиртним і дешевими парфумами, що мене знову занудило, але шлунок мій, братики, був уже порожній. Тут другий пєдік і собі заходився мене лапати, а тоді вони почали з гарчанням битися за моє тєло між собою. Тарарам здійнявся страшний. Кінець кінцем вбігло двоє фараонів і кинулися кийками розбороняти тих двох. Після цього гомики сиділи тихенько, втупившись перед себе; в одного з них з ліца сочилася — кап-кап-кап! — кров. У тій камері були нари, одначе усі вони виявилися зайняті. Я видерся на один з ярусів — у кожному було по чотири ряди нар; там спав якийсь старий п’яничка — мабуть, його поклали туди фараони. Так чи так, а я скинув його додолу. Він був неважкий і гепнувся просто на опасистого чєловєка на підлозі. Обидва відразу прийшли до тями, зарепетували й почали битися навкулачки. А я, братва, ліг на вонючіє нари й стомлено, геть знесилено провалився в тривожний сон. Це був навіть не сон, а наче перехід до кращого світу. І в тому світі, братики, я ніби опинився на великій, порослій квітами луці, що її обступали дерева; неподалік сидів цап із людським обличчям і вигравав на якійсь дудці. Раптом на обрії зійшов, мов сонце, сам Людвіг ван — грізне ліцо, скуйовджений вітром чуб, на шиї хустина, — і я почув Дев’яту, її фінал, однак зі словами, що були наче навмисно покручені:
Хлопче, небесний шибайголово, ми, тіні садів Едему, серця у вогні, що стріпнулись і затремтіли, дилбаньом тебе в пасть і копнемо у твій вонючій і грязний зад.Проте мелодія була правильна, наскільки я запам’ятав, коли прокинувся через дві хвилини чи через десять хвилин, а може, й через двадцять годин, днів чи років — годинник з моєї руки зник. Десь далеко, за багато миль унизу, стояв фараон і штрикав мене в бік довгою палицею з цвяхом на кінці.
— Прокидайся, синку! — гукнув він. — Прокидайся, красунчику. Прокидайся, тебе жде робота.
— Чому? Хто? — скинувся я. — Де? Що таке?
А музика оди «До радості» з Дев’ятої симфонії потужно бриніла в моїй душі.
— Злазь і дізнаєшся, — проказав фараон. — Є гарні новини для тебе, синку. Напівсонний, ледь розгинаючи зболіле тіло, я зіскочив униз. Від рожі шибануло в ніс міцною вонью сиру та цибулі. Потім він виштовхав мене з камери і потяг коридорами, а слова «Радосте, славна іскро Божа!» все лунали в душі. Ми ввійшли до чистенької контори, де стояли друкарські машинки й квіти, а за столом сидів поліційний начальник. Він похмуро вп’явся холодними глазамі в моє сонне ліцо.
— Так, так, так, — пробубонів я. — Що ще, брате? Чого тобі не спиться такої глупої ночі?
— Даю десять секунд, щоб ти сховав свою дурну посмішку, — відрубав він. — А тепер — слухаю.
— Цікаво, що? — запитав я із смєхом. — Тобі ще мало, що мене побили трохи не до смерті, обхаркали, змусили цілу годину зізнаватися в злочинах, а тоді запхали до отієї грязной камери з безумними й вонючімі збоченцями? Невже ти вигадав для мене нові тортури, ублюдок?
— Я сам буду твоїм катом, похмуро промовив він. — І, дасть Бог, замордую тебе до божевілля.