Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії
Шрифт:
Пробачте за цей філософський відступ, але він необхідний для продовження викладу моїх міркувань.
Так ось, за звичайних обставин Овни нічим не відрізняються від нормальних Homo sapiens. Бігме, вони такі, як усі: часом добрі, часом лихі, часом безхитрісні та щиросердні, а часом криводушні та каверзні. Щоправда, це тільки за звичайних обставин. Коли життя починає чавити негараздами, Овни припиняють бути Homo sapiens і перетворюються на малодосліджений наукою підвид Homo Aries. [20] У такому стані вони можуть похвалитися якими завгодно чеснотами, але тільки не розважливістю та здоровим глуздом. Скільки разів я шкодував про скоєне у стані власної безрозсудності та гарячковості. Скільки разів після кожної набитої ґулі на лобі, після
20
Людина Овен (лат.).
Отож сидів я самотою у своїй квартирці на півночі Стокгольма, охолоджуючи нерви синюватим нічним повітрям і тремтячи чи то від безсилого шалу та розчарування, чи то від холоду. Якась глизява маса, наче тісто, масною хвилею напливла мені у голову та перемішала там усе сумбурним варивом. Вовкуваті думки аж через вуха перли.
Я думав про те, що відмова від поїздки до Мексики, як не крути, була би правильним вибором, єдиним можливим правильним рішенням. І чим більше я над усім мізкував, тим більше переконувався, що саме в цьому і полягала проблема, бо це видавалося найлегшим вибором, простим і очевидним варіантом, своєрідним пактом про капітуляцію, який доля поквапилася підсунути мені після підлого удару.
І тоді я скуйовдив волосся на голові, спересердя смачно сплюнув у кущі за вікном і ухвалив доленосне рішення. Ухвалив зопалу, згарячу, нічого не зважуючи, не задумуючись про наслідки, в принципі, так, як я ухвалював їх усе своє життя. Я підхопився з ліжка, набрав повні легені задубілого шведського повітря і твердо вголос проказав:
– Я їду до Мексики. Крапка.
Колись давно я надибав заковиристу писанину якогось зарозумілого психолога щодо того, що Овнам слід щоразу рахувати до десяти перед тим, як ухвалювати рішення. Ну, не нахаба, таке писати? Де ж ти бачив, наївний мудрагелю, щоб Овни рахували до десяти перед тим, як почати діяти? Це однаково, що примусити волохатого грізлі надсилати письмове повідомлення за добу до того, як він воліє когось розшматувати.
Варто було визначитися з рішенням – і я вмить заспокоївся. Замість бентежного тремтіння тілом прокотилася приємна і тепла дрож, розносячи по кінцівках флюїди впевненості та рішучості. Незважаючи на пізній час, я зручніше всівся на ліжку, сперся спиною на холодну стіну, вмостив на коліна ноутбук і з якимось екзальтованим задоволенням почав підшуковувати квитки за океан.
За відправну точку для подорожі я обрав, безперечно, Стокгольм. Однак зі шведської столиці прямого рейсу до Мехіко не було споконвіків, тому розпочав я з того, що окреслив європейські міста, звідкіля здійснюють дальні трансатлантичні перельоти. Таких знайшлося всього п’ять: Лондон («British Airways»), Франкфурт («Lufthansa»), Париж («Air France»), Мадрид («Iberia») й Амстердам («KLM Royal Dutch Airlines»). Лондон я забракував одразу, тому що для транзиту через Велику Британію мені потрібна була спеціальна транзитна віза, а це зайва трата часу, грошей і нервів. Ситуацію ускладнювало також і те, що чимало рейсів мали stopover [21] у Сполучених Штатах, а це мені не підходило з тієї причини, що й Велика Британія: потребував візи. Серед тих чотирьох міст, які лишилися, жоден варіант і близько не годився мені за ціною.
21
Зупинка в дорозі з правом використання того ж білета (англ.).
Мігель, котрий міг похвалитися у цьому питанні чималим досвідом, радив вишукувати авіарейси з інших європейських міст, тих, що подалі вглиб материка, і не такими крупними авіакомпаніями. Зазвичай «маленькі» компанії разом із білетом до Мексики продають квиток на свій внутрішній рейс від, скажімо, Берліна і до отого великого міста, звідки вже «велика» авіакомпанія
Убухавши майже дві години, я зрештою знайшов найдешевший варіант, який пропонувала італійська «Alitalia»: Мілан (аеропорт Лінате) – Париж (аеропорт Шарля де Голля) – Мехіко (аеропорт ім. Беніто Хуареса), і так само назад із Мехіко через Париж із прибуттям у Мілан (аеропорт Мальпенза). Перельоти між Міланом і Парижем забезпечувала «Alitalia», а між Парижем і Мехіко – «Air France» вкупі з мексиканською «AeroMexico».
Хвилювання знов затрусило мною, коли я взявся заповнювати веб-сторінку з інформацією про пасажира та даними моєї кредитки. Внутрішнє напруження розпухало, наче дріжджі, наповнюючи кожну клітинку мого тіла хмільними іскорками, проте, чим ближчим ставав заповітний момент, коли я мав провести платіж, тим самим підтвердивши купівлю білетів, тим важче мені вірилося, що після всіх осічок і перепон Мрія нарешті віддасться мені, а не поскаче знову світ за очі, ніби навіжена лошиця. Несамохіть я очікував на черговий вибрик шельмуватої фортуни, який останньої миті вкотре перекреслить мої плани. Варіанти були:
а) настане кінець світу;
б) запустять Великий адронний колайдер (далі див. пункт а);
в) я відкину копита;
г) відкине копита мій ноутбук (я сам запущу Великий адронний колайдер, далі див. пункт а);
д) пропаде Інтернет (наступного ранку я повішу мого провайдера в його ж серверній).
На щастя, нічого зі списку не трапилося, всесвіт і провайдер було врятовано, лише за вікном так само тихо шаруділи кущі та мляво блимали смарагдові зорі. Заповнивши всі необхідні поля й опинившись, як кажуть американці, one click away [22] від того, щоб купити квитки, я затамував подих і… вкляк. Замість клацати мишею тремтячими рухами виволік з-під шафи телефон і, попри пізню годину, набрав Мігеля.
22
На відстані одного клацання мишею (англ.).
– Ало, чувак, я їду до Мексики!
– І що? – протягнув Мігель пухнастим напівсонним голосом.
– Ти не зрозумів, я їду сам, зовсім сам.
– Хм… І що?
«Ну й, блін, тубілець!», – подумав я.
– Чорт! Ти не розумієш! – кажу. – Мені лишилось один раз клікнути мишею, і я вже матиму квитки. Мені треба знати, чи воно того… кгм… як тобі сказати… сухо, надійно та безпечно? Ну, ти ж розумієш, про що я! Потрібна твоя неупереджена аборигенська думка.
Мігель сонно закректав і глумливо чмихнув.
– Ти, блін, тубільцю! – виголосив Мігель. – Ти, як і всі, гадаєш, що Мексика – то таке собі напівдике латиноамериканське королівство, де автохтони бігають у спідницях із пальмового листя та щороку відбувається нова революція? Ризик, що тобі там відіб’ють тельбухи та засмажать на вечерю, не більший, ніж у стокгольмську ніч із п’ятниці на суботу.
Я подумав, що той ризик не такий уже й незначний, пригадавши темні стокгольмські ночі наприкінці кожного робочого тижня, коли добра половина молодих людей віком від 18 до 25 років упивалися до напівпритомності. Але я зметикував, що то така особлива мексиканська метафора.
– Тобто ти радиш?…
– Щасливої дороги, чувак. А зараз я хочу спати.
Я відкинув убік телефон, потім замружився, як той піонер, який ненароком побачив у вітрині кіоску свіжий номер журналу «Penthouse», і натиснув кнопку «Confirm order». [23] Секунд із тридцять вікно браузера підозріло блискало та змигувало, вивіряючи правильність номера кредитної карти та наявність коштів на рахунку. По-моєму, я зовсім не дихав увесь той час і, якби перевірка затяглась, а вікно Explorer’а продовжило смикатись, мабуть, там і здубився би від асфіксії. Однак через півхвилини, наче втомившись знущатись із мене, браузер нарешті видав:
23
Підтвердити замовлення (англ.).