Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії
Шрифт:
Була перша ніч, коли я захропів зі спокійною душею.
Реакція Мігеля нічим не відрізнялася від моєї. Наступного дня вже він не міг ні про що інше, крім шахів, думати, а ввечері припер мене до стінки безапеляційним:
– I wanna revenge! [15]
І таки взяв той реванш, паршивець…
Невиспані, але сповнені рішучості, геть закинувши навчання, ми лупилися в шахи чи не щодня, почергово вириваючись уперед у загальному заліку.
За якихось два тижні ми стали друзями нерозлий вода, разом дивилися футбол, пили пиво й обговорювали дівчат.
15
Я
Якось Мігель показав мені фотографії Паленке (Palenque), археологічної зони на півдні Юкатану, загубленої в джунглях чортзна-де біля кордону з Гватемалою. Колись давно я читав про Паленке, але мені не доводилося бачити фотографій, причому стільки відразу. Я споглядав масивні піраміди, величні храми, культові споруди, сховані у перині вічнозелених дерев, і пускав слинку, наче хом’ячок, що побачив напхану під зав’язку соняшниковим насінням торбинку.
– Я б усе віддав, аби туди потрапити, – втерши носа тремтячими руками, пробелькотів я.
– Ну то поїхали зі мною на Новий рік. Я запрошую, – просто мовив Мігель.
Я сходу ледь не беркицьнувся на п’яту точку.
– Що?!! – волаю.
А він мені:
– Кажу, ти можеш полетіти зі мною та провести Новий рік у Мексиці.
На ці слова моє серце затріпотіло у грудях, а десь у ділянці живота капітально забулькало від щедрої дози викинутого адреналіну. Я вже вимальовував у голові картини, як лечу через Атлантику, затим підіймаюсь у гори слідами Кортеса та його різношерстої ватаги, розказуючи всім зустрічним, що я з далекої України, а всі слухають, нашорошивши вуха, і не можуть надивуватися, якого дідька мене занесло в таку далечінь. Я аж язиком прицмокнув. Але не судилося…
Коли Мрія сама пливла мені в руки, я виявився неготовим прийняти її. По-перше, Новий рік уже був не за горами, а чим ближче до дати відльоту замовляєш квитки, тим дорожче вони обходяться. За такий короткий строк зібрати необхідну суму лишень на один переліт видавалось украй нелегким завданням, а весь бюджет на поїздку, варто було над ним задуматись, тріщав по швах, наче штани на Шакірі. По-друге, що було ще гірше, я міг просто не встигнути отримати візу, тому сидів би потім злий, як покусаний бджолами ведмідь, із дорогізними квитками на інший континент, але без дозволу на в’їзд. Тож Мрія тільки подражнила мене, підкинувши дров у вогнище давно минулої юнацької одержимості та зоставшись далекою від здійснення.
– Ти можеш поїхати наступного літа, – заспокоював мене Мігель під час чергового шахового побоїща.
Я скрушно хитав головою. Мігелеві слова заспокоювали мене не більше, ніж Версальський мирний договір утішав німців після Першої світової війни. Річ у тім, що наступного семестру мексиканець полишав Стокгольм із наміром навчатися в інтернатурі в Кадісі, [16] що автоматично мало покласти кінець нашим безкінечним шаховим баталіям та й узагалі нашому спілкуванню.
16
Місто на півдні Іспанії.
Кілька тижнів, що зоставалися до Нового року, розтанули немислимо швидко. Настав той день, коли ми з Мігелем тепло попрощалися, пообіцявши один одному підтримувати зв’язок, і мексиканець поїхав. Беззоряні північні ночі стали безкінечно довгими, а квартирка, яку раніше трясло та розпирало від надлишку енергії, тепер видавалася безрадісною та похмурою. Холодний Борей розгулював темними і порожніми вулицями Стокгольма та боляче кусав усіх, хто відважувався мріяти про теплу Мексику.
Мігель – далеко, Мексика – ще далі, а я – лише самітник у заледенілій столиці Півночі, прикрашеній неоновими вогнями. Такими були факти. І факти, як бачите, всі проти мене.
Одначе, сам того не розуміючи, мексиканець примусив мене знов і знов повертатись у думках до моєї великої Мрії, тобто щораз більше розпалювати вогнище призабутої пристрасті. Саме він, невисокий кучерявий хлопчина, якому я ледь не набив писок на другому тижні нашого знайомства, став тією іскрою, від якої одержимість Мексикою розгорілась у моєму мозку з небувалою дотепер силою і не згасала більше ні на мить. Відтоді я почав думати про Мексику так часто, що, здавалося, небавом подужаю перенести себе на американський континент лише силою думки.
І Бернард мав рацію, чорт забирай! Мексика? А чому ні?! Хто йде вперед, озброєний великими мріями, завжди сильніший від тих, у кого на руках лише факти.
ІІ. Ілюзії
Воля – це те, що примушує тебе перемагати, коли розум твердить, що ти повержений.
Стокгольм ледачо добував до кінця безсніжну зиму 2008-го року, ховаючи під молочним світлом ліхтарів і перламутровим сяйвом вітрин вічну нудьгу ідеального міста.
Швеція взимку – справжнє королівство темряви, що для мене, залюбленого у сонце та літо, стало істинним кошмаром. Почварна пітьма зачаїлася у кожному закутку, вливалась, наче тягуча смола, у будинки, залишала невигойний слід сірості та журби на обличчях людей. Сонце щодня боязко видряпувалося з-під ковдри горизонту, тишком-нишком прокрадалося над дахами будинків, зрідка визирало над покрівлями, як фашист із засідки, а затим, немов соромлячись чогось, хутко ховалося назад.
Після від’їзду Мігеля у мене з’явилося троє нових приятелів, із якими за кілька зимових місяців я устиг добряче зблизитись. Хлопці з іменами Діма, Сергій і Семен (по-простому Дімон, Сєрьога та Сьома) були з колишніх радянських республік і навчались разом зі мною в КТН. Дімон, вічно блідий хлопчина з гривою темного скуйовдженого волосся, приїхав із Білорусі й уже два роки старанно дзьобав моноліт науки, виборюючи право називатись Ph.D. [17] Його безкровне, постійно стомлене обличчя оживляли задумливі очі, виразно сині, ніби два сапфіри на білій тарілці. При спробі зазирнути в оті очі у грудях напливало незрозуміле моторошне почуття, мов відлуння якогось давно забутого первісного страху. Сєрьога приперся з Карелії, у Стокгольмі гаяв час уже майже рік і мав вигляд типового росіянина: худющий, білявий, зі стабільно потішним, як після перекинутої чарчини, виразом на обличчі. Сьома – безпардонний і опецькуватий, найбільший живчик з усіх трьох – теж росіянин, що вже більше десятка років жив на півдні Франції у крихітному містечку з немилозвучною назвою По.
17
Звання доктора наук в англомовних країнах.
Суботніми вечорами наше славне товариство викохало звичку збиратись в одному чепурному барі майже в серці міста, історичному центрі шведської столиці, який городяни так і називають – Gamla stan. [18] Це чи не єдине місце у всьому Стокгольмі, де можна було забути про нікому непотрібні статті, конференції та звіти, вдавати, що за вікном на тебе чекає погоже сонячне небо, а не вогка чорнота, лише зрідка приправлена сріблястим місячним сяйвом. Була в тому якась особлива романтика: старе місто, рафінований дух старовини, спресований у клубку вузеньких вулиць, і наші оглушливі пивні відрижки, які вульгарно розривають всепоглинаючу північну темряву.
18
Старе місто (швед.).