Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії
Шрифт:
Це був перший раз, коли я спробував повернутися до своїх юнацьких мрій, однак намарно. Я вискочив із метро на вулицю і довго стояв, задерши голову, дивлячись у небо, забризкане плямами важких хмар. Повз мене поспішали у своїх справах заклопотані кияни, а я тупився у небесну твердь і силкувався згадати, про що мріяв колись, хоча зовсім нічого не міг воскресити, а те, що ледь пригадував, здавалося настільки безглуздим і несусвітнім, що навіть не вартувало часу та сил, аби про нього мріяти. Голова була порожньою, порожнім було моє життя, і я, хай як це не банально звучить, нестямно через те злостився.
Я шукав відповіді серед попелястого хмаровиння, але воно висіло наді мною незворушним шатром, сірим і таким самим байдужим,
На роботі весь день почувався так, ніби одним махом видудлив п’ять чашок кави: у горлі пекло, серце калатало, працювати не міг. Вовчим поглядом протинав крізь вікно свого офісу сталеве небо, за яким десь далеко-далеко ховалося сонце, машини, що мчали проспектом Перемоги, накручуючи багнюку на колеса… Намагався згребти воєдино недобитки юнацьких мрій, які лишилися після моєї першої війни зі світом. Війни, в якій я зазнав поразки.
Десь за кулісами свідомості, глибоко в комірках мозку міцно засіло та гупало в такт ударам серця оте ядуче: «Коли ти забув свою мрію?»…
– Ти, бува, не закохався? – озвався хтось зі співробітників, вивівши мене із задуми. Трудяга сидів напроти і впродовж дня із цікавістю спостерігав, як мене викручувало на всі заставки.
Я довго обмірковував відповідь, а потому холодно відказав, навіть не зиркнувши у його бік:
– Ні… Сьогодні я зрозумів, що ледве не втратив здатність любити… Безповоротно.
Збитий із пантелику моєю туманною відповіддю, він більше не зачіпав мене.
Увечері я прийшов додому сповнений такої безкомпромісної рішучості, якої ніколи не відчував раніше, рішучості почати нову війну проти тупих обмежень та умовностей мого життя. Я дав собі обіцянку зруйнувати той безликий світ, у якому животів, не заспокоїтись доти, доки від нього не зостанеться ні сліду, ні згадки. Чого б це мені не вартувало! А потім почати все з нуля.
І я таки зруйнував його. Вщент.
Але то вже інша історія, можливо, не менш життєствердна і терпка, однак їй не місце у цій книзі. Єдине, що я хочу, щоб ви зрозуміли: світ воліє нав’язати вам певну роль у цьому житті. Варто вам погодитись на це – і ви приречені.
…Наступного ранку хмари розійшлись, над обрієм засяяло нове сонце.
Хтось бачить речі такими, якими вони є, і шукає відповідь на запитання: «Чому?» Інші мріють про те, чого ще ніколи не було, запитуючи: «А чому ні?»
Випадок у метро не воскресив велику Мрію. Якось воно не дуже мріється про поїздку до Мексики, коли щойно починаєш видряпуватися з клейкої київської рутини. Одначе той папірець, невідомо ким і для чого наліплений на стулках дверей метро, примусив мене круто змінити своє життя замість того, щоб пливти, як поліно, за течією.
По-справжньому доля нагадала мені про Мрію відразу після прильоту до Стокгольма. За кілька місяців до того я звільнився з ненависної мені роботи, а ще за півроку перед тим, обвішавши груди орденами, здобутими під час навчання в університеті, подав прохання на отримання міжнародного гранту. Почав стукатись у двері до Європи.
Якось мені таки вдалося переконати поважних дядьків із єврокомісії, що я саме той, кому вони хочуть надати можливість трохи повчитися у Європі.
Через півроку я отримав грант і на рік подався до столиці Швеції, в один із найпрестижніших вишів Європи – Kungliga Tekniska H"ogskolan, або КТН. [9]
9
Королівський технологічний університет (швед.).
Київ проводжав мене золотистими променями та пестливим вітерцем бабиного літа. Стокгольм зустрічав понурою погодою. У столиці Швеції накрапав дощ, під розбухлими хмарами було самотньо та холодно.
Я зайшов до квартири, де мене поселили, і почав розпаковувати речі.
Перед приїздом мені пропонували на вибір або самому знімати житло, або ж ділити з ким-небудь студентську квартиру. Спочатку знімати хату самотужки видалося надто дорогим задоволенням, тому я згодився мати сусіда. Щоправда, у тому модному університеті побутувала одна прикметна особливість: орендуючи студентську квартиру, орендар до останнього моменту не знав, з ким його поселять. Причому логіку служби розселення не можна було ні передбачити, ні зрозуміти. Мій шведський координатор, який і займався орендою житла перед моїм приїздом, натякнув, що я, певне, житиму з італійцем. «Ну, з італійцем, то з італійцем, – подумав я собі, – то не найгірший варіант».
Коли я ввійшов, у квартирі не було нікого: мій «італієць», очевидно, десь вештався. Одначе не встиг я розібрати свого чемодана, коли зачув, як за спиною клацає замок і відчиняються вхідні двері. Я обернувся. Переді мною постав пропорційно складений, але худорлявий і майже на голову нижчий за мене жагучо-чорнявий хлопчина з чорними агатовими очиськами і великими білими зубами, які різко контрастували зі смаглявим лицем. На ньому був пуховик неосяжних розмірів, напнутий не відповідно до погоди, з чого я справедливо розсудив, що переді мною людина із півдня, геть-чисто незвикла до холодів. А ще він чхав, як дурний, і розбризкував навсібіч дощову воду.
За ту мить, поки ми придивлялись один до одного, я встиг подумати, що чорнявий абсолютно не тягне на італійця, а ще, схоже, його вельми стурбувала моя поява.
– Hello! [10] – нарешті сухо витиснув хлоп.
– Hello! How are you? [11] – якомога поштивіше вимовив я.
На чорнявого моя фешенебельна ввічливість не подіяла зовсім, і він відрубав ще більш стримано, ледь не сердито:
– Fine, thanks. [12]
10
Привіт! (англ.).
11
Привіт! Як справи? (англ.).
12
Чудово, дякую (англ.).
Я продовжив розкладати речі в шафах.
Покрутившись трохи по квартирі, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення тим фактом, що до нього когось підселили, мій непривітний сусіда по кімнаті нарешті буркнув:
– Ти звідкіля?
– Я з України, – передражнюючи його жаб’ячий тон, відказав я, – а ти?
Момент, коли чорнявий відповів усе тим самим стриманим, але пиндючним тоном, можна вважати офіційним початком цієї історії:
– А я з Мексики.
Я аж щелепою клацнув, ледве не відкусивши собі кінчик язика. За якусь хвильку я пригадав усе: і роман Хаґґарда, і конкісту, й усі до останньої цивілізації древньої Мексики, а особливо той клапоть паперу з безжальним: «Коли ти забув свою мрію?», який змусив мене кардинально змінити власну долю. «Трясця, це знак! Удруге! – шугнуло у моїй голові. – Така зустріч не може бути звичайним збігом!» Це був знаменний момент, коли велика Мрія, затерта десь поміж складками минулого, нарешті постала переді мною у всій красі, точно як Фенікс із попелу.