Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії
Шрифт:
Трохи пізніше мені вдалося рознюхати секретну реляцію про те, що цей бісовий атракціон, на який я зопалу згодився з огляду на авторитет батьків, розтягнеться аж на десять років, тобто що перший клас – то тільки початок, а далі буде тільки гірше. Я вмить пожалкував про своє поспіхом прийняте рішення податися до школи та навіть наважився виголосити своє справедливе обурення перед громадськістю. Однак батьки розцінили це як бунт і мотивували власну (вельми жорстку) позицію дуже промовистими аргументами, з гучним ляскотом припасовуючи їх до певних частин мого тіла. Після того я так глибоко розкаявся, що наступного ж дня, смиренно склавши зброю, знову потюпав до школи всотувати новітнє знання про те, що світ – це банальна і вельми нецікава штука.
Школа добряче прополола мій спраглий до знань
Проте школа не викоренила мого потягу до мрій. Із жагою спраглого я ковтав одну за одною книги Джека Лондона, Жуля Верна, Рафаеля Сабатіні, Джеральда Даррела, Тура Хейєрдала й інших подібних авторів. Ночами я плив через Атлантику разом із Колумбом, пробивався крізь крижані гори Антарктики з Руалом Амундсеном, долав ополонки Льодовитого океану з Робертом Пірі, спускався з Огюстом Пікаром на дно Маріанської западини, атакував напханий золотом іспанський галіон пліч-о-пліч із Френсісом Дрейком. Я марив пригодами Марко Поло, Васко да Гами, Девіда Лівінгстона. І чим більше я читав, тим дужче переконувався, що в сучасному постіндустріальному світі не лишилося місця для романтики та пригод. Ще навіть не дотягнувши до повноліття, я остаточно переконався: нинішній світ глибоко вгруз у бруд буденності, а його мешканці стали парадоксально передбачуваними. Життя скидалося на старий нудотний фільм, у якому наперед відомі всі сцени та вибрики акторів, а вам зостається лише покірно догравати нав’язану суспільством роль.
Здавалося, ще трохи – і справжнім мрійникам у цьому світі не буде про що мріяти…
Але у мене була Мрія, і звали її Мексика, і народилася вона одного чудового дня, коли мені до рук потрапила книга Генрі Райдера Хаґґарда «Дочка Монтесуми». Було мені тоді років дванадцять, а може, й тринадцять, я зараз навіть не пригадаю. Якщо намагатися бути точним і дотримуватися істинного плину подій, то остаточно Мрія сформувалася значно пізніше, однак саме з того моменту, коли я перегорнув першу сторінку уславленого роману, з’явився її перший в’ялий пуп’янок. На той час я ще не тямив до пуття, у що воно виллється, я навіть помислити не міг, що нетривале захоплення далекою країною переросте заледве не у манію. Єдине, що добряче відкарбувалось у пам’яті після прочитання книжки, – це опис навіженого та зухвалого рейду трьох сотень іспанських кабальєро на чолі з хоробрим Ернаном Кортесом від узбережжя Мексиканської затоки до Теночтитлану. Звитяжний похід, у якому зграя головорізів завдала прочухана багатомільйонній імперії, започаткувавши підкорення Мексики, припав мені до смаку значно більше, ніж нудотні описи любовних пригод доньки ацтецького імператора.
Хаґґард – неперевершений романіст. Зазирніть на дозвіллі у його книгу, переконайтесь, як віртуозно він розписав боротьбу ацтеків із поневолювачами, здобривши роман усілякими звірствами святої інквізиції та безчесними підступами іспанців. Я скреготав зубами, читаючи про чергову поразку ацтецького воїнства, а коли дійшло до підлого забиття Монтесуми, мене тіпало від люті і я ледь не захлинався від праведного обурення. Після того на кілька днів навіть перехотілося дочитувати книгу: центральна сюжетна лінія, всі оті амурні фіглі-міглі та любовні шури-мури відійшли для мене на другий план. Роман я таки дочитав, хоча потому ще довго ходив набурмосеним і на чому світ стоїть псячив і цабанив клятих іспанців усіма лайливими словами, які тільки знав у дванадцять (чи тринадцять) років.
Коли ураганні емоції, збурені романом, примерхли, я сів і замислився, чи, бува, не є вигадкою написане про Монтесуму, імперію ацтеків і Кортеса. Природно, мені заманулось докопатися, де в тому місиві з пригод проходить межа між історичними фактами та бурхливою уявою англійського прозаїка.
Так воно все і закрутилось. Із прискіпливістю нишпорки я вишукував усю інформацію про історію Мексики. Не минуло й півроку, як я вже знав про конкісту, конкістадорів і цивілізації доколумбової Америки більше, ніж моя вчителька всесвітньої історії. День за днем невпорядковані уривки й епізоди конкісти – однієї з найбільш огидних і кривавих сторінок в історії людства – шикувались у логічну послідовність подій, а образи найвидатніших її сподвижників, Педро де Альварадо, Дієго Веласкеса, Васко Нуньєса де Бальбоа, Дієґо де Альмаґро і самого Кортеса, набували все чіткіших обрисів. Одну за одною я відкривав для себе цивілізації ольмеків, сапотеків, ацтеків і майя, а слідом за ними – десятки грандіозних пам’яток культури, недосяжно далеких і таємничих.
Нині, озираючись назад, я розумію, що палке бажання п’ятнадцятирічного хлопчака вирушити до Мексики скидалося на тимчасову втрату здорового глузду, спричинену небувалої сили розладом шлунка. В часи просвітління я досить тверезо оцінював свої шанси дістатися Мексики, прикинувши, що вони десь так на 0,5 % більші, ніж у середньостатистичного слона, який затіяв уплав догребти до Американського континенту, відчаливши десь від берега Екваторіальної Гвінеї (припускаючи, до всього, що хоботному поталанить із погодою та вітром упродовж усього маршруту).
Але то вже не мало значення. Мрія жила та давала снагу жити. Я засинав, маючи перед очима неозорі простори долини Анауак, [5] хоч навіть думка про можливість опинитися там навіть уві сні здавалася несусвітньо зухвалою. Прокидаючись, я відчував солоний присмак бризок атлантичного прибою на узбережжі Козумеля. [6] Іноді дорогою до школи подих сирого вітру, який виплигував на мене із проходу між будинками, приносив із собою шум води, що мчала з вершин Сьєрра Мадре Орієнталь [7] униз, у тропічні ліси, і далі – до океану. На всіх футбольних мундіалях я вболівав лише за збірну Мексики (у ті роки Україна не вельми радувала своєю присутністю на фінальних стадіях Чемпіонату світу). Далека латиноамериканська країна випалювала мозок, вабила, мовби кароока східна красуня своїми розкішними принадами. І тоді я остаточно зрозумів: у мене є Мрія, ім’я якій – Мексика.
5
Долина Мехіко.
6
Острів у Карибському морі біля східного узбережжя Мексики.
7
Гірський масив на сході Мексики.
А потім… Непомітно один за одним роки зісковзували у безодню минулого, і невдовзі, як це часто трапляється, всі мрії поволі розчинилися під тягарем того, що ми, дорослі, звикли називати дорослим життям. Небавом я впевнився: школа – то ніщо порівняно з тим, що з нашими мріями робить повсякденне життя…
Після полону шкільної парти мені не довелося притьмом потрапити в оте справжнє доросле життя. Я нікуди не поїхав і вступив до університету у своєму рідному Рівному – акуратному невеликому містечку на заході України. Мешкав, зрозуміло, з батьками, через що житейські буревії ще досить довго минали мене стороною. Це дозволяло трохи розслабитись і помріяти, тому в той час моя велика Мрія ні на мить не полишала мене.
На останніх курсах вишу мене почала гнітити вбивча визначеність усього наперед, яка подекуди просто межувала із приреченістю. Запопадливі викладачі спритно розкреслили моє життя років на десять у майбутнє, прикріпивши мене, наче шматок сірого пластиру, до університету. Річ у тім, що я, будучи затятим активістом і не в міру кебетливим, уже встиг, як писав Габріель Гарсіа Маркес, «вивалятись у лайні слави», тому вся викладацька ватага, починаючи від лаборантів і завершуючи деканом, спала та бачила мене у своїх хвацьких лавах.