Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії
Шрифт:
Стихія шаленіла не на жарт, нещасні авто безсило брьохались у воді, палаючі в небі громовиці створювали ефект мерехтливої світломузики на землі. Стіна води з небозводу стала настільки щільною, що водій змушений був спинитися просто посеред вулиці: попереду не можна було нічого розпізнати. А потім рубанув град, глянсуватий, рясний і крупний. А ще дах автобуса почав текти, відчуття виникало таке, наче сидиш у картонній коробці з-під взуття, на якій хтось завзято вистукує, мовби на барабані, а ззовні цокочуть і тріщать, шматуючи повітря, електричні розряди небувалої сили.
Час від часу я позирав на годинник, розуміючи,
Дощ-почвара вщух так само раптово, як і почався, вода зійшла, блискавки стихли і заповзли назад в Альпи. Подзьобаний градом автобус нарешті рушив і без пригод доїхав до Мілана. Попри бурю, я прибув на Milano Centrale якраз вчасно, щоб помахати рукою моєму автобусові в аеропорт Лінате: він саме відчалював з іншого боку вокзалу. Розлючений через те, що проґавив останній шанс дешево доїхати до Лінате, я вискочив на мокрий та обліплений пошматованим листям асфальт і висловив усе, що я думав про італійську транспортну систему, показавши вслід тому омнібусу, на якому я зараз мав би їхати до Лінате, нехитру комбінацію з одного пальця. Якраз у цей момент водій замурзаного корита, на якому я щойно доплив до центральної станції, відкрив багажне відділення…
Пригадую, перше, що я тоді бовкнув (насправді друге, бо те, що сказав першим, не пропустив би на ці сторінки редактор):
– …Краще б його вкрали.
Посередині багажного відділення, зухвало розпихавши всі інші важчі валізи по кутках, гордий, наче айсберг, що потопив «Титаніка», плавав мій наплічник – багажне відділення виявилося на дві третини залитим водою.
«Нє, точно, краще б його вкрали, було б не так образливо», – зринуло в голові. Ніколи не думав, що мій ноутбук, який вірою та правдою служив мені от уже три роки, загине такою жалюгідною смертю, немовби якийсь придуркуватий потопельник.
На той момент, коли водій підняв кришку, вода схлинула на асфальт, а мій рюкзак, який через свої малі габарити не діставав дна і з останніх сил тримався на плаву, чкурнув за потоком води просто мені в руки. Я ледве встиг схопити його за лямку, затим, хляпаючи по калюжах і на ходу складаючи рими з матюків, похнюплено почовгав до найближчого смітника викидати ноутбук. Не носити ж тепер оте залізяччя із собою по всій Латинській Америці?
Тим часом надворі швидко згущувалися сутінки. Поспішати мені було нікуди (однаково добиратися до аеропорту тепер доведеться на таксі), однак напередодні я начитався багато зловісних відгуків про криміногенну обстановку довкола міланського вокзалу, тому вирішив не ризикувати й ушитися звідтіля якомога швидше. Я став біля лави, розкрив наплічника, запустив усередину руку, й – от чуднота! – всі речі виявилися зовсім сухими! Тоді я врешті припинив лаятися, розчулено шморгнув носом і подумки подякував усім святим укупі із совісними виробниками рюкзака. Настрій, який був підупав, знову покращився, а втім, як небавом з’ясується, зовсім ненадовго.
Дощ остаточно вщух, і небо почало трохи розпогоджуватися, оголюючи срібні цятки холодних зір. Я розшукав привокзальне таксі, втовкмачив таксисту, що мені треба до Лінате, сів і поїхав.
Таксист був молодим чорнявим хлопом, кумедним і балакучим, який сяк-так міг спілкуватися англійською, а це для італійця просто колосальне досягнення. А ще він виявився скотиною.
Усю дорогу він без угаву весело белькотів, а потім, коли прибули, видав:
– Фіфті євро, пліз!
– Йоманарот, скільки-скільки?!
– Фіфті… файв зеро, – повторила та італійська скотина.
– Скотина! – відповідаю йому.
Так і видав. Щоправда, українською.
– Но, мен, ю но андерстанд, тайм із мані, мані із гуд, соу фіфті євро! [33]
– Скот! Нелюд! Бляха муха! – кричав я, розраховуючись (а що було робити?).
Затим я вискочив на бетонну доріжку коло височенних скляних дверей, крізь які проглядався один із терміналів міжнародного аеропорту. Абсолютно порожній усередині.
33
No, man, you no understand, time is money, money is good, so fifty euro! – Ні, чувак, ти не розуміть, час – це гроші, гроші – це добре, тому п’ятдесят євро! (ламана англ.).
Зазвичай розсувні двері аеропортів обладнано фотоелементами, але цього разу я ледь не протаранив їх лобом – шиба воріт ніяк не зреагувала на моє наближення, що могло означати лише одне: аеропорт зачинено на ніч. Я насупився.
«От зараза! Схоже, ночуватиму сьогодні з ховрахами в траві біля аеропорту, – промайнуло в голові, – непоганий початок мандрів, нічого казати».
Проте я не здавався, трохи пошвендяв навкруг і таки надибав трохи менший відчинений хідник, кудою і прослизнув до термінала.
Усередині було порожньо, настільки порожньо, що мене аж морозом пройняло. Стійки реєстрації, багажні відділення, каси, кіоски, ресторанчики – все стояло пусткою; картина чимось нагадувала моторошні кадри з фільму за мотивами одного з романів Стівена Кінга. Яскраве освітлення палахкотіло у кожній залі, однак це тільки підсилювало гнітюче враження, ніби аеропорт працював у нормальному режимі, а тоді зненацька, ні з того ні з сього, всі люди кудись поділися. Я боявся дихнути зайвий раз чи зробити необережний крок, позаяк усі звуки моторошною луною прокочувалися мовчазним терміналом, стонадцять разів відбиваючись і посилюючись.
Першою живою істотою, що я стрів у Лінате, став темнолиций прибиральник із товстенними чорними дредами на голові та гігантськими навушниками на вухах, який гасав терміналом на своїй машині для прибирання, зі знанням справи розтираючи грязюку по підлозі. Я очікував, що він зараз випхає мене на вулицю, однак волохатий телепень навіть не звернув на мене уваги. Він кілька разів проїхався повз мене на своїй машинерії, мовби я був ще одним стовпом у холі, після чого забрався геть, а я потрюхикав далі, вишукуючи місце, де можна було б подрімати.
Усе, що я виявив, – кілька квадратних пластикових сидінь зі сталевими підлокітниками, загублених в одній із крайніх зал термінала. Я обнишпорив увесь поверх, поки не впевнився, що ці стільці презентували всі наявні засоби для сидні у міжнародному (хай йому грець!) італійському аеропорту. Не маючи іншого вибору, я запхав наплічника під одне з тих крісел, почепив свого ковбойського капелюха на сусіднє, після чого змарнував добрих п’ять хвилин, пробуючи підшукати більш-менш зручну позу. Однак скидалося на те, що ті стільці проектували винятково для тортур, але аж ніяк не для спання чи комфортного сидіння.
Конец ознакомительного фрагмента.