Мерці
Шрифт:
— Треба скоріше йти у відпустку і їхати кудись подалі від усього цього, — сказав Володимир.
— До відпустки — тиждень, — зауважила Ліліана Олегівна. — Навряд чи нам дозволять піти раніше.
Треба допрацювати. А там — для вас уже є путівка на Канари, а Віра, як я й обіцяла, вирушає до Франції.
Нам не можна втрачати бадьорість. Пропоную ввечері влаштувати сабантуйчик — нам тепер треба триматися разом, а можливо, виробити спільний план дій на той випадок, якщо нас викличуть давати свідчення. Віро, зберемося у вас. Адже в мене чоловік, який не повинен нічого знати,
— Будь ласка, — промовила Віра, хоча ця перспектива не тішила її. Вона одразу вирішила, що запросить у якості «групи підтримки» Альбика і ще кількох по друг — проводити вечір у компанії співробітників та ще й «виробляти план дій» їй зовсім не хотілося.
— Отже, домовилися. Увечері поїдемо до вас, — підвела риску Ліліана. — Нам треба триматися вкупі.
Нехай це бачать усі.
Вони ще трохи посиділи у кав’ярні і рушили на роботу. *
Увечері Стас вирішив зайти до Віри. Вона не давала про себе знати. Але згадка про ніч, яку вони так безглуздо і дивно провели разом, не давала йому спокою. Тремтячою рукою він натис кнопку дзвінка.
— Ви до Вірунчика? Проходьте, будь ласка! — збило його з пантелику запитання красеня плейбоя, що по хазяйському відчинив двері.
Iм’я «Вірунчик» різонуло слух. Він машинально пройшов до червоної зали.
— Альберт! — простянгув руку незнайомець. — А ви, мабуть, по роботі?
— Так, — підтримав розмову Стас. — А де господиня?
— Зараз має бути! Ось лишила мене на господарстві — намічається невеличкий сабантуй зі старими друзями, і ви — перший гість.
— Мене не запрошували, ви помилилися!
— Ні, ні, лишайтеся неодмінно! Ми завжди раді новим обличчям! До Вірунчика прості люди не ходять.
Це «ми» знову різануло вуха.
Новий знайомець змусив його сісти.
— А ви хто? — ревно запитав Стас, ледь стримуючись, аби не дати нахабному типу по пиці.
— Я? — перепитав Альберт і на мить замислився. — Скажімо, я її давній і дуже близький приятель. А хто ви?
— Я журналіст, — збрехав Стас. — Ось збираюся писати про вашого «Вірунчика» нарис до рубрики «Багаті й знамениті». Збираю матеріал. Може, й ви мені щось цікавеньке розповісте, як «давній приятель»?
— О, ніколи ще не давав інтерв’ю, — зашарівся співрозмовник. — Ну, що ж вам сказати… Безперечно, Вірунчик дуже здібна, а головне — ви ж бачите, яка вродлива жінка!Таких, як ми з вами, певно, може штабелювати. Є в ній щось таке… Полюбляє таємниці.
Хоча насправді — звичайна баба. Але це не для преси, добре? Ось я, наприклад, уже другий рік не можу її приборкати…
Невловима оболонка Рибки бананки почала наповнюватися й набувати певних контурів. І Стас опирався цьому. З нудьгою він думав про те, що ось зараз побачить якихось зайвих людей, почує їхні порожні балачки, зануриться у світ чиїхось звичайних проблем.
Існування в її житті цього самовпевненого типа — такого реального, з рожевим ляльковим обличчям, в елеґантному костюмі трійці — робило темну Рибку звичайнісінькою кількою в томатному соусі. Він звівся. Він не хотів такої реальности.
Коли Стас виходив
Мабуть, вони щось святкували. Галаслива юрба повистрибувала з дверей машини і, зібравшися в коло, почала відкорковувати пляшку з шампанським. Пляшка вистрілила, жінки заверещали, як екзотичні пташки в едемському саду. Від цього кола розходилися потужні хвилі благополуччя й дорогих парфумів.
Барвиста зграйка верещала, сміялась і крутилася в очах Стаса, як клітка з папугами. І посеред цього кола з вишуканими кольорами китайського шовку й англійського джерсі, з його хмільним збудженням, посеред желеподібної атмосфери повного кайфу вишуканим філіґранним силуетом виділявся центр цієї не відомої йому програми — вона. Але Стас не одразу упізнав її. Хвиля каштанового волосся, довга чорна сукня з фіолетовим полиском… Вона не верещала, як усі. Вона стояла всередині кола і водночас зовсім окремо. Вона ніби розчинялась у повітрі. Вона була скрізь і ніде. Від неї — і тільки від неї — долинав особливий запах священної індійської квітки шафалі, якузаборонено зривати. Від цього запаху Стасові запаморочилося в голові…
Він отямився від болю в яснах і ще довго не міг розціпити зуби.
І вона могла приходити до нього, ридати, забивати йому голову якимись казками й незрозумілостями! А сама, мабуть, сприймала його за дешевого найманого танцюриста, за голу мавпу, що всім показує свій зад!
Стас уже зібрався якось обминути цю папужу зграю, коли з вікна висунулася задоволена пика сьогоднішнього знайомця — Альберта.
— У у, гади, шампанське п’ють і не піднімаються. А я вже стіл накрив! До речі, Вірунчик, тут до тебе приходив якийсь журналіст — Стас, здається…
Ні, йому це не здалося: вона знову стала Рибкою…
Так миттєво згоряє сірник, змінюючи яскравий капелюшок на зібгану чернецьку хустину. Її обличчя змінилося, потеплішало і стало зовсім простим. Але це, мабуть, була вигадана Стасом мить… Майже одразу вона знову стала гнучкою ящіркою — холодною й слизькою, — хтось підхопив її під руку, і юрба запхалася до під’їзду. Клаптик її сміху відірвався і, підхоплений вітром, приклеївся до Стасових старих кросівок…День п’ятнадцятий
Професор призначив Вірі зустріч на суботу о другій годині дня. Зранку Віра вирішила заїхати на цвинтар.
Думка про три свіжі могили не полишала її. Вона вирішила після того, як розв’яже свої проблеми з лікарем, почне приватне розслідування загадкових смертей. З чого почне? Спершу з’ясує все, що можна, про своїх мовчазних і загадкових колеґ. Вона інтуїтивно відчувала, що їх пов’язувала не тільки робота.
У суботу зранку вона заїхала на ринок і купила великий букет жовтих троянд. До міського цвинтаря швидко дісталася на таксівці. Віра добре пам’ятала розташування могил — вони були майже поруч. Аґентство вже встигло поставити на них білі мармурові обеліски з ніжними рожевими прожилками, схожими на ті, що виступають під шкірою на скронях або видніються на пожовклому осінньому листі.