Мерці
Шрифт:
— Вона й раніше здавалася мені трохи дивною… — пояснювала Ліліана. — А сьогодні накинулась на мене з ножицями прямо в кабінеті.
Коли галас припинився і всі розійшлися по своїх кабінетах, Лілі зняла слухавку і набрала номер кафедри медичного інституту:
— Усе позаду, любий! — ніжно сказала вона. — Сьогодні ти ночуєш у мене. І так буде завжди! …Лілі підійшла до дверей приймальні директора аґентства, поправила зачіску, трохи розмазала під очима чорну туш. У кабінет увійшла, не
До відділу кілька разів приходили слідчі, розпиту вали про особисте життя Ярослави. Віра зовсім нічого не могла сказати з цього приводу. Володимир розповів, як довіз небіжчицю до помешкання, але нічого підозрілого не помітив.
Віра сиділа, опустивши очі додолу, й нервово стискала у руці носовичок.
— Ну, а що скажете ви? — звернувся до неї слідчий.
— Пані Віра працює у нас лише тиждень, — поквапилась втрутитися у розмову Ліліана, — це нова людина. Навряд чи пані Віра може щось знати.
— Вибачте, але я зараз звертаюся не до вас, — зауважив той і знову повернувся до Віри. — Отже?
Віра судомно ковтнула повітря й закашлялася.
— Ліліана Олегівна має рацію — я справді не знаю, що сказати, — захриплим голосом промовила вона. — Я ніяк не контактувала із Ярославою, хіба що з професійних питань… Не більше. Вибачте, але мені важко говорити…
— Пані Віра надто вразлива, — знову втрутилася Ліліана. — Ваше керівництво запевняло, що ви не турбуватимете наших співробітників.
— Такий порядок. Формальність є формальність.
Мені ще треба поговорити з кожним із вас окремо, — сказав слідчий. — Я випишу вам перепустки до себе в управління.
— У нас повно роботи! — зарепетувала Ліліана. — Самі повинні розуміти — працюємо перед відпусткою.
Часу обмаль. До того ж, ми розповіли вам усе, що знали! Я б вас попросила…
— Це не забере багато часу, — заспокоїв її слідчий і почав виписувати перепустки.
«Одинадцята година, — прочитала Віра на своєму папірці, — кабінет номер 316…»День тринадцятий
Наступного ранку вона вже сиділа під дверима слідчого районного відділу карного розшуку майора Чепурного. Він чомусь вирішив почати саме з неї. Поведінка Віри здалася йому дивною, і, можливо, як показував досвід, він одразу зможе «накопати» щось цікавеньке. Хоча справа здавалася йому доволі банальною. Зараз, наприкінці сторіччя, і з людьми й у природі відбувається щось неймовірне, і два самогубства виглядали досить рядовими.
— Проходьте, сідайте! — запросив він Віру.
Віра увійшла, з острахом оглядаючи приміщення.
В сірувато зеленому кабінеті над столом, як годиться, висів портрет Президента — ніби намальований новітнім Остапом Бендером, поруч красувалася
— Це мені перенесли з «червоного кутка», — ніби виправдовуючись, пояснив слідчий, перехопивши здивований Вірин погляд. — Там у нас зараз ремонт.
Доводиться споглядати це жахіття.
Собака з недомальованою лапою та кумедною поросячою пикою розсмішила Віру, й вона змогла трохи заспокоїтись. «А й справді, — подумала Віра, — не в небесну ж канцелярію я потрапила! Головне — не зірватися… Я ж нічого не знаю…»
— Отже, ви працюєте в аґентстві трохи більш як тиждень, — почав Чепурний. — За цей час пішли з життя двоє ваших співробітниць… Як ви можете це пояснити?
— Чи не хочете ви сказати, що у цьому винна я? — з викликом запитала Віра.
— Поки що я сказав те, що сказав. Не більше. Я вас не звинувачую. Я просто запитав і чекаю на вашу відповідь.
— Я ніяк не можу цього пояснити, — спокійніше відказала Віра, втупившися в карикатуру, що висіла за його спиною. — Аліна пішла з життя добровільно й навіть лишилазаяву про «дострокову відпустку», Ярослава померла від передозування наркотиків. Я, до речі, навіть не здогадувалася, що вона наркоманка.
— Так, так, це нам відомо… — замислився слідчий, відбиваючи дріб по столу своїм гостро заточеним олівцем. — Але, погодьтеся, це доволі дивно — дві смерті за такийкороткий час.
— Збіг обставин, — зітхнула Віра. — Я можу йти?
— Ще кілька запитань, — зупинив її порив підвестися зі стільця Чепурний.
— Я вас слухаю.
— Чи давно ви знаєте своїх колеґ?
— Я ж вам казала, я працюю недавно.
— До того ви не зустрічалися?
— Ніколи.
— А якщо добре подумати?
— Нема чого думати. Хоча… Якось Ліліана Олегівна сказала, що їй знайоме моє обличчя…
— Та це не дивно. Воно й мені знайоме, — посміхнувся слідчий. — Ви ж, здається, вели програму на телебаченні.
— Так. Але вона сказала, ніби пам’ятає мене з дитинства. Можливо, ходили в один дитсадок тощо.
Але яке це має значення?
— До одного дитсадка ви ходити не могли. Я цікавився — до одинадцяти років Ліліана Поволоцька з батьками мешкала в Англії.
Для Віри це було новиною. Так, подумки зазначила вона, у Лілі й справді було «золоте дитинство». Але до чого ж тут вона, Віра?