Мерці

Роздобудько Ирэн Виталиевна

Я рішуче відчинила дверцята холодильника. У ньому було… порожньо.

Тільки тепер я помітила, що на мотузці серед моїх речей висить її розрізаний білий костюм. А моя блакитна сукня — зникла…День сьомий

До свого від’їзду на кінофестиваль Віра хотіла зробити якомога більше і тому, відімкнувши телефон, усі вихідні просиділа вдома за комп’ютером.

Тільки одного разу вийшла по хліб та молоко. Вона вирішила звільнити собі час на тому тижні, щоб зустрітися з лікарем. У голові був повний туман, але Віра змусила себе написати кілька інформацій та розшифрувала

інтерв’ю з відомим режисером. Її ніхто не відволікав — Альбик відбув у чергове відрядження. Поволі втягуючись у роботу, Віра забула тривоги минулого тижня. Працюючи над матеріалом, вона завжди почувала себе щасливою людиною і знала, що після виходу статті на неї чекає неабиякий резонанс. Так було вже не раз. І майже щоразу Віра отримувала черговий додаток до зарплати.

У понеділок о сьомій ранку Віра ввімкнула телефон, прийняла душ, скинула на дискету тексти і почала збиратися на роботу, одним оком позираючи на екран телевізора. Блок ранкових новин по різних каналах — це було її обов’язкове ранкове «меню». Після «Вістей» почався повтор нічної десятихвилинної кримінальної інформації «Що трапилося?»

Після перших двох трьох повідомлень про пограбування та автопригоди пішли сюжети про самогубства.

З перших кадрів Віра упізнала будинок Аліни…

Вона відкинула косметичний олівець, яким підмальовувала брови, і вп’ялась очима в екран.

— Учора ввечері в будинку по вулиці Рабіндраната Тагора було знайдено труп молодої жінки, — скоромовкою розповідав молоденький репортер. — Почувши неприємний запах з квартири номер 67, сусіди викликали оперативну групу…

У Віри запаморочилося в голові, та вона змусила себе дивитись, як камера, не зважаючи на нерви пере січних громадян, ковзала по майже невпізнаваному тілу Аліни, як люди у синіх халатах запаковують його у поліетиленовий мішок і виносять на сходи.

— За попередніми даними, — продовжував репортер, — смерть настала кілька днів тому. Молода жінка покінчила життя самогубством на ґрунті особистої драми.

Тільки-но закінчився цей сюжет, як задзвонив телефон.

— Пані Віро! — почула вона офіційно холодний голос Ліліани Олегівни. — З нашою колеґою трапилося нещастя! Передзвоніть, будь ласка, Заріні, а я зв’яжуся з Ярославою. Володимир уже в дорозі на роботу…

Треба потурбуватися про похорон.

— Добре… — збілілими устами озвалася Віра.

— І… візьміть себе в руки. Це — наказ! — додала Ліліана і кинула слухавку.День восьмий

Заходячи до агенції, Віра подивувалася спритності колег: у холі вже висіла велика фотографія Аліни, перев’язана чорною стрічкою. Біля неї юрмилися люди, зітхали, хитали головами.

У відділі стіл Аліни вже був завалений квітами. З похмурим і втомленим виглядом Володимир розставляв букети по вазах та трилітрових банках. Схвильовані Ярослава йЗаріна приймали від колеґ нові букети, розгублено відповідали на численні запитання.

— У Ліліани слідчі! — прошепотіла на вухо Вірі Заріна.

«Господи! Господи! Що ж це має бути?!» — безтямно подумки промовляла Віра. Всі четверо з ледь прихованим

хвилюванням поглядали на двері кабінету. У кімнаті товклосябагато цікавих. Долинали короткі репліки.

— Це ж треба! А по ній і не скажеш, що вона була така вразлива!..

— Бідолашна! Та невже не можна було взяти себе в руки?..

— Та у неї було повно мужиків!

— А ви що — свічку тримали?!

Нарешті з кабінету Ліліани Олегівни вийшли двоє чоловіків. Вони мовчки пройшли до виходу. Ліліана зупинилася в центрі кімнати:

— Колеґи! — сказала вона, звертаючись до всіх присутніх. — Наш обов’язок — гідно провести Аліну Станіславівну в останню путь. Похорон — завтра. Довше тримати їїне можна — спека. А тепер прошу всіх, хто не зайнятий організацією похорону та поминок, розійтись і приступити до своїх службових обов’язків!

Ми дякуємо вам за моральну підтримку!

Люди поволі виходили з відділу. Коли за останнім зачинилися двері, Ліліана втомлено сказала:

— Це все. Пояснення я взяла на себе. — І зникла у своєму кабінеті.День дев’ятий

Похорон був пишний. Для Аліни начальство «вибило» місце на престижному центральному цвинтарі. Стоячи серед натовпу, Віра вдивлялася в обличчя співробітників і намагалася розгадати, хто сумує насправді, а хто лише робить трагічний вигляд.

Чоловік Аліни виглядав зовсім розгубленим, сотні презирливих поглядів пронизували його.

— Вона не любила мене… — час від часу кволо промовляв він, чіпляючись до кожного, хто потрапляв йому під руку. — Вона не могла… цього… через мене…

Я не вірю…

— Обійшлося! — полегшено зітхнув Володимир.

У Віри пашіли щоки. «Як просто, — думала вона. — Невже на цьому усе й скінчилось?.. А попереду — Франція, Канни…».

— Ну ось і нема з нами Альки… — махнула рукою Ярослава. — І всі ми — мерці… У мене, наприклад, уже ніяких емоцій. Суцільна втома.

— Рано ти втомилася! — презирливо увірвав її Володимир. — А я свого не хочу втратити!

Заріна голосно закашляла, крадькома вказуючи очима на Віру.

— Та пішла ти! — відмахнувся Вовик. — Всім усе відомо! Не роби проблем — усі пов’язані! Не знаю, як ви, а я своє візьму, — треба натиснути на Ліліану!

І він вискочив з кімнати, голосно грюкнувши дверима. У такому стані Віра бачила його вперше.

День дев’ятий

Його бурмотіння ніхто не слухав.

«А він, здається, має рацію, — подумала Віра. — А коли так, то в самогубства Аліни має бути інша при чина… Яка?»

Поки лунали промови над закритою труною (відкинути віко було неможливо — труп розкладався), пішов рясний літній дощ, і над натовпом злетіли парашути парасольок.

Кидаючи в могилу жменьку землі, люди по черзі підходили до стрункої сивої жінки — матері Аліни і співчутливо промовляли якісь ритуальні слова. Коли черга дійшла до Віри, вона з жахом наблизилася до монументальної постаті.

— Співчуваю… Тримайтеся… — промовила вона, торкаючись рукою плеча жінки. Та підвела на неї холодні сухі очі, на мить вони зблиснули недобрим вогнем: