Мерці
Шрифт:
Аби перебити ці думки, вона згадала свого нового знайомого, який, мабуть, уже прокинувся в її кімнаті.
Він був не схожий на всіх, кого Віра знала раніше.
«Хлопець досить гоноровий, — міркувала вона. — Але є в ньому щось справжнє. А головне — жодної липкої інтонації й слизького компліменту. А втім, мені нема чого думати про нього — йому також, як і всім, щось від мене треба… На жаль…» *
Стас тихенько причинив двері й пішов до себе. Його охопило дивне давно забуте відчуття спокою, ніби все життя боліли зуби — й раптом попустило. Він про йшов на кухню, аби зварити
— А ти, здається, стаєш на ноги? — бадьоро сказала вона, голосно відсьорбуючи з великого кухлика. — Он, бач, уже мальбору купуєш… Скоро з’їдеш від мене й не згадаєш стару. А ми з тобою непогано миримося, хоча ти й досить дивний хлоп. Он, Пєтька мій і одружений, і при службі, а такий вже правильний, як осцилограф. Це така лінійка, до речі. Дуже розумна річ.
— А ви звідки знаєте?
— О, сонце моє, я багато чого знаю. А тою лінійкою мене мій перший… ні, здається, другий чоловік добряче лупцював, царство йому небесне. Дай но мені тої мальбори…
Стара запалила.
— До речі, нікотин краще діє у поєднанні з кавою.
— Ви й це знаєте…
— Та знаю…
Вони дивились у вікно, за яким повільно насувалася осінь. Уперше Стаса не обтяжувала її присутність.
— От ти — писатєль. Мабуть, колись і мене згадаєш у своїх байках. Я вже в земельці лежатиму, а тут — на тобі! — хтось читає про бабу Дусю. Так і пиши — «баба Дуся». А далі вже як знаєш… І шо та баба Дуся мала?
Ананас з’їла у три роки, і то випадково — з післявоєнної посилки, а от і досі пам’ятаю. Невже й на одрі згадається той ананас? Як гадаєш?
— Я куплю вам ананас.
— Ой, та нашо вона мені, та гриза гамериканська!
Це я так, для розмови… Щось сумно мені, хлопе.
Переписати на тебе квартиру, чи шо? Тільки обіцяй не пропити! Ой, не пий, ой, не пий! Кажуть, усі писатєлі — алкоголіки. Не живеться їм чомусь, нудять світом.
— Та який же я «писатєль»? Не хвилюйтесь, я скоро влаштуюся на гарну роботу.
— Оце — діло. А там, бач, і з дівкою якоюсь зведешся. Чи то з муляром, чи, краще, з поварихою — ближче до їжі. Борщ гарячий їстимеш кожного дня.
— Гарна перспектива…
— Атож! Думай, хлопе, думай. А з тою мотькою не валандайся більше, у неї панчохи рвані — це для жінки недобре.
«Мотьками» вона називала усіх жінок, що інколи зазирали до нього. Остання «мотька» — навколо літературна панянка — випила вранці півпляшки баби Дусиної наливки, і та її надовго запам’ятала.
— А скажіть, що то за жінка — наша сусідка, теж «мотька»? — наважився запитати Стас.
— На ту й не поглядай, — махнула рукою Місіс Гад сон. — То жінка «свєтська», не для тебе зроблена. Я про неї майже нічого не знаю — вона весь час десь бігає, уся в дєлах… Порядна…
Стас панічно боявся порядних жінок. Він ніколи не хотів зіпсувати життя гарній дівчинці, вихованій на «пурпурових вітрилах». Його перше кохання було останнім. А потім почалися самі «зв’язки» — короткі й довгі, зі смаком коноплі й горілки, іноді
Він не помітив, як лишився на кухні сам. Надворі вже глуха ніч. Стас дістав папір і вирішив усе ж таки написати нарис, що йому запропонувала Віра.
Він згадував її рудувате волосся, дивну напівпосмішку і писав про довгу осінню ніч, про порожнє місто і темний силует на тлі освітлених вікон, про музику Берліоза, яку ніколи не чув, про відкриті каналізаційні люки і стукіт у вікно на першому поверсі… Писав про скажені табуни осіннього листя, що метушиться в порожніх провулках, про запах вогнищ і щільні фіранки, за якими хлопчик домальовує табуретку під ногами розіп’ятого голого чоловіка.
Нарешті це йому набридло. Він сто разів перечитав написане, поки нарешті зрозумів, що вся ця маячня — тільки заради того, аби знов побачити ту жінку, що так спокійнолишила його спати у своєму кріслі. Чи то був прояв повної довіри, чи презирство до плебея, а можливо, й збайдужіння до всього?
«Рибка бананка! — раптом спало на думку Стасові. — Ось вона хто — селінджерівська рибка бананка, що об’їлася у підводній печері і тепер не може вислизнути назовні! Вона хоче бути вільною, мовляв, «такою, як раніше», а хіба це можливо у такій «упакованій» квартирці і з купою службових обов’язків?»
Стас запалив сірника й підніс до паперу. Вогонь одразу проковтнув зібганий папірець.
«Рибка бананка…» — знов подумав Стас.
ТРЕТІЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
Я припаркувала машину за квартал до будинку, дістала з баґажника два поліетиленові пакети з вапном. Ступаючи якомога ґраційніше, попрямувала до чотирнадцятиповерхівки. Ситуація мене не гнітила. Навпаки — що довше тягнулася ця історія з трупом, то краще й веселіше ставало на душі.
Стільки років я крок за кроком йшла до цієї мети. І тепер, коли усе сталося, я ще не до кінця могла це осягнути. Мені потрібні були час і важка праця, аби відчути, що цевже справжній кінець…
Я нікого не знала в цьому будинку. Він був приватний, майже усі квартири винаймали випадкові люди.
Нижні поверхи були ще порожні. Вже два роки я акуратно оплачувала невелике помешкання на п’ятому поверсі, іноді лишалася тут ночувати, у напівпорожній кімнаті на мотузці розвішувала свої сукні.
Я відімкнула двері, вони були зачинені лише на клямку, — і сто разів прокляла себе за неуважність.
Від ейфорії я, мабуть, я втратила відчуття небезпеки.
Посеред кімнати лежав великий холодильник фірми «Норд». Поставивши пакети на підлогу, я сіла на його прохолодні дверцята. Взагалі то, нерви у мене міцні.
Але перед тим, як відчинити холодильник, я обмір кувала, як усе робитиму. Мабуть, у такій спеці вона вже почала розкладатися… Видовище не з приємних!
Мені хотілося, щоб вона помирала довго, зі смаком. Так, як жила. Мені навіть було прикро, що отрута подіяла так миттєво й, мабуть, безболісно. Але те, що я приготувала для її прекрасного, вишуканого тіла, вжахне її душу, яка витає десь поруч. Не може не витати.