Мертва голова
Шрифт:
Клотільда дала П’єрові “відставку” і почала виховувати Адама сама.
— Ану ж побачимо, що зробите ви з вашим “облагороджуючим жіночим впливом”, — іронічно казав П’єр.
Проте незабаром він змушений був визнати, що Адам помітно змінився на краще.
Клотільда часто прогулювалася з Адамом пішки, і все обходилося без будь-яких пригод. Адам поводився добре.
Коли що й бентежило Клотільду часом, так це його запитання, зовсім прості, на які, проте, їй важко було відповісти.
То Адам запитував, чи слід вважати своїм “ближнім” ведмедя і чи підставляти йому,
Такі розмови будили в Клотільді якесь тривожне почуття. Одного разу, помітивши, що Адам іде похнюпившись, очевидно міркуючи над якимсь новим питанням, Клотільда вирішила: треба його розважити. З ним уже можна цілком безпечно піти в театр. Треба буде показати йому якусь хорошу класичну п’єсу.
VII. Врятована Дездемона
Адам сидів з Клотільдою де Труа в ложі першого ярусу, недалеко від сцени.
Коли піднялася завіса, Адам тихо скрикнув од несподіванки.
— Стіна зникла…
— Сидіть тихо, — повчально сказала Клотільда, — не розмовляйте.
— Буду, — як завжди, відповів Адам. Ставили трагедію Шекспіра “Отелло”.
Адам дивився на повний глядачів зал, на яскраві вогні рампи, на верхні ложі.
— Дивіться туди, — показала Клотільда віялом на сцену.
Адам глянув і “туди”, але, видно, театральна вистава не захоплювала його. Клотільда переоцінила розвиток Адама. Віршована мова трагедії з умовною розстановкою слів, співуча дикція французької театральної школи утруднювали розуміння. Адам сприймав тільки зовнішню сторону вистави: барви і рухи.
Він трохи жвавіше реагував на сутичку загонів Брабанціо й Отелло в другій сцені. А в третій сцені першої дії вже нетерпляче совався на місці і зітхав: йому надокучило сидіти в театрі.
Та ось вийшла Дездемона, роль якої виконувала артистка з світовим ім’ям. її чарівна зовнішність, вбрання, а головне, її хвилюючий голос вчинили чудо: Адам ураз перетворився в зір і слух. Він так і вп’явся поглядом у сцену, не зводячи з Дездемони очей. Коли вона вийшла, Адам зітхнув і з тривогою запитав Клотільду:
— Куди вона пішла? Вона ще прийде?
Клотільда усміхнулась:
— Прийде. Тільки сидіть тихо.
— Як її звати?
— Дездемона.
І Адам почав тихо повторювати:
— Деждемон… Деждемон… Деждемон…
Вистава раптом надзвичайно зацікавила його. Адам жив появою Дездемони, мучився нетерплячкою, коли вона виходила за лаштунки. Він, як і перше, розумів дуже мало з того, що говорилося на сцені, але якимось новим для нього відчуттям майже безпомилково оцінював людей залежно від їхнього ставлення до Дездемони. Отелло, поки в ньому ще не пробудилося почуття ревнощів, викликав симпатію в Адама, так само як і Кассіо. Родріго не подобався Адамові, а Яго він зненавидів.
Коли Отелло вперше грубо крикнув на Дездемону: “Геть з моїх очей!” — Адам глухо заричав. З цієї миті він ненавидів уже й
Наближалася трагічна розв’язка. Дездемона в своїй опочивальні співає сумну пісеньку:
Сердешна сиділа в тіні сикомора, зітхала.
Співайте ж плакучую вербу…
Коли Отелло ввійшов до Дездемони, ладен задушити її, Адам раптом весь насторожився, як, бувало, в небезпечні моменти під час полювання. Його сухі блискучі очі стежили за кожним рухом Отелло, м’язи напружились, голова пригнулась до плечей, пальці вп’ялися в оксамитову оббивку бар’єра ложі.
Благання Дездемони, гнів Отелло — усе це Адам розумів без слів. Нарешті в ту мить, коли Отелло почав душити Дездемону, нелюдський рев пролунав у театрі,— рев, якого не могли передбачити ні Шекспір, ні режисер, ні публіка.
В темній глибині ложі з’явилась величезна постать Адама. Одним стрибком він перескочив через оркестр на сцену, підбіг до актора, що грав Отелло, відірвав його од Дездемони, повалив на підлогу і почав душити, душити по-справжньому.
З-за лаштунків на допомогу Отелло вибігли пожежники, робітники сцени, актори. В цій колотнечі Адам не зводив очей з Дездемони. Раптом він побачив, що Дездемона підвелася і йде геть.
Адам миттю облишив майже неживого Отелло, розметав пожежників, Яго, Кассіо і робітників, що насідали на нього, кинувся за Дездемоною і, підхопивши її, мов пір’їнку, на руки, тим же шляхом, через оркестр, повернувся в ложу.
Тут він посадив Дездемону поруч і, гладячи її по голові, як дитину, примовляв:
— Сиди зі мною, Деждемон. Тебе ніхто не скривдить. Разом дивитимемось туди, що далі буде.
І Адам, глибоко переконаний, що він дивиться виставу далі, стежив за метушнею, що зчинилася на сцені і в залі.
Клотільда, бліда мов стіна, підвелася і знесилено знов упала в крісло.
— Адаме, — гукнула вона, — негайно відпусти Дездемону, і їдьмо додому!
Але Адам глянув на неї так, що їй стало моторошно.
— Ні, — твердо промовив він. — Ні. Її уб’ють. Я нікому не віддам її…
Дездемона тремтіла з переляку в сильних Адамових руках.
Клотільда не знала, що робити. Невже вибухне новий скандал? Та вона знайшла вихід і цього разу.
— Не хвилюйтесь, прошу вас, — звернулася вона до артистки, говорячи так швидко, щоб Адам не зрозумів. — Їдьмо до мене, а там я зумію визволити вас від несподіваного рятівника. Ходімо, Адаме.
Адам слухняно рушив за Клотільдою, несучи на руках Дездемону. Вони пройшли через сцену, через бічний вихід, викликали автомобіль і незабаром були вдома.
Адам ні на хвилину не розлучався з своєю ношею. У своїй кімнаті він обережно опустив Дездемону на підлогу і сказав:
— Тут ніхто не зачепить. Я стерегтиму. — Він вийшов з кімнати, зачинив двері і ліг, як собака, на підлозі, загородивши вхід своїм тілом.
Адам не звик лягати так пізно. Міцний сон одразу зморив могутнє тіло. Коли він заснув, Клотільда, тихо ступаючи у м’яких пантофлях, зайшла до полонянки через двері з сусідньої кімнати, вивела артистку, накинула на неї своє манто й шаль і, вибачившись перед нею, відпровадила її автомобілем додому.