Мертва голова
Шрифт:
Три здоровенних поліцейські схопили Адама. Зав’язалась боротьба. Адам відкидав їх від себе. Вони хапали його за руки і повисали на них. Один поліцейський спритним професіональним рухом намагався надіти Адамові ручні кайдани, і це йому вдалося. Та Адам розірвав пута, хоча до крові поранив собі кисті рук, і, охоплений люттю від болю, кинувся на поліцейського і вп’явся гострими зубами йому в шию. Ще одного нападника було знешкоджено… Тоді начальник невеличкого загону, бачачи, що без застосування зброї Адама не вдасться захопити, вистрілив з револьвера. Куля поцілила Адамові в плече, на якому були сліди ведмежих пазурів, і розтрощила плечову кістку.
Адам
Поліцейські знову накинулись на нього і після кількох невдалих спроб таки скували йому руки. Адам смикнув ланцюг і застогнав від болю. Його повалили, міцно зв’язали, кинули в автомобіль, де вже сидів блідий від переляку Анатоль, підібрали поранених і швидко рушили в дорогу.
Джіпсі, уривчасто гавкаючи, гнався за автомобілем, поки він не зник…
Адама посадили в камеру для буйних божевільних. Стіни кімнати були оббиті м’якою повстю, на вікнах — грати. Важкі двері — на залізному засуві.
Адамові зробили перев’язку і залишили на самоті. Він ричав, гатив у двері, погнув грати на вікні. Адам шаленів цілий день, а вночі так вив, що навіть звиклі до всього санітари тремтіли.
На ранок він притих. Але коли йому, не наважуючись ще зайти, подали крізь віконце в дверях сніданок, він випив тільки трохи чаю, а їжу викинув у коридор.
Адам кричав і, немов звір у клітці, безупинно ходив, важко зітхав і час од часу голосно й протяжно кликав Дездемону, Анатоля, Джіпсі… Іноді звав і Лікорна.
Він був самотній, зовсім самотній у цьому тісному ящику, де було так мало повітря для його легень і куди сонце зазирало тільки через товсті грати, кидаючи на білу стіну ґратчасту тінь.
На третій день Адам затих. Він перестав ходити. Сів долі в кутку спиною до світла, сперся підборіддям на зігнуті коліна і немов задубів. Він уже нікого не чіпав. До нього заходили лікарі і вчені, та він сидів мовчки, не відповідаючи на запитання і не рухаючись. Як і раніше, він нічого не їв, тільки спрагло пив.
Адам дуже швидко марнів. Увечері його тіпала лихоманка. Покритий холодним потом, він цокотів зубами. Незабаром його почав мучити кашель, під час нападів якого дедалі частіше з’являлася кров.
Лікарі хитали головами.
— Скоротечні сухоти… Ці гірські жителі так важко пристосовуються до повітря долин…
Якось увечері, після жорстокого нападу кашлю, кров хлинула йому з горла й залила всю підлогу. Адам упав на підлогу. Він умирав…
Опритомнівши, Адам тихо, хрипким голосом попросив лікаря:
— Туди… — І показав очима на двері.
Лікар зрозумів. Адам хоче на повітря. Може, востаннє глянути на небо. Він задихався. Та хіба можна людину з тяжко хворими легенями виносити у вологу осінню ніч на повітря, під мрячний дощ!
Лікар заперечливо похитав головою.
Адам подивився на нього жалісливими очима вмираючої собаки.
— Ні, ні. Це шкідливо для вас, Адаме… — і, звернувшись до санітара, лікар наказав: — Подушку з киснем…
Кисень подовжив Адамові муки до ранку. Вранці, коли кволий сонячний промінь освітив білу стіну, намалювавши на ній тінь заґратованого вікна, на Адамових устах промайнула усмішка, така ж квола, як і той промінь. У нього почалась агонія. Час від часу Адам вигукував якісь незрозумілі слова… Жодного французького слова він не вимовив.
О десятій годині двадцять хвилин ранку Адам помер. А о першій годині дня прибуло офіційне повідомлення про те, що Адама треба
— Усе-таки він добре зробив, не забарившись померти, — не приховуючи радості, сказав прозектор, заходжуючись анатомувати труп Адама.
Жоден труп ще так ретельно не препарували. Все було обміряно, зважено, докладно запротокольовано і заспиртовано. Розтин дав багато надзвичайно цікавих відомостей. Apendix [17] був дуже великий. Musculus cocigum [18] чітко вирізнявся, м’язи вух були дуже розвинені. Мозок… Про мозок Адама професор Лікорн написав цілий том. Кістяк Адама старанно зібрали, вмістили у скляній вітрині і поставили в музеї з написом:
17
Відросток сліпої кишки.
18
М’яз, що приводить у рух хвіст. У людини цей м’яз зник (атрофувався). Тільки в деяких людей збереглися ледь помітні його ознаки.
Homo Himalajus
Спершу в музеї біля вітрини з кістяком Адама товпилось багато люду. Серед відвідувачів цікаві погляди зауважили Клотільду де Труа і славнозвісну артистку…
Адам перестав бути небезпечним для “культурного” суспільства і почав служити науці…
Мертва голова
І. В погоні за славою
— Збираємось рівно ополудні на цій галявині.
Жозеф Морель кивнув головою двом своїм супутникам, поправив за спиною рюкзак і, помахуючи сачком для ловлі комах, заглибився в хащі.
Це були володіння пальм, папороті й ліан.
Морель безтурботно наспівував веселу пісеньку, пильно вдивляючись крізь скельця окулярів у зеленкуваті сутінки тропічного лісу. Молодий вчений був у чудовому настрої. Йому пощастило в житті. Морелю ще не було й сорока, а він уже мав звання професора. Його праця про павуків відзначена премією, і ось він дістав наукове відрядження в Бразілію, в малодосліджене верхів’я річки Амазонки, цього раю для ентомологів.
“Науці відомо двісті тисяч видів комах. Чарлз Ріде припускає, що їх не менше десяти мільйонів. Щороку описується не менш як шість з половиною тисяч нових видів. Зовсім непогано, якщо в цьому році буде додано ще шість тисяч, відкритих Жозефом Морелем. Який розкішний пам’ятник з комах спорудить собі Морель!” — не без честолюбства думав професор. І його мрії були цілком здійсненні. В цьому лісі вистачило б матеріалу не на один “пам’ятник”. Строкаті клаптики майбутньої величі Мореля у вигляді гарних різнобарвних метеликів літали перед ним, як пластівці снігу. Треба було тільки зібрати докупи ці пластівці, що мінилися всіма кольорами райдуги, і наукове безсмертя буде забезпечене Морелю. Його пильне око вченого вже помітило кілька незвичайних форм метеликів, та Морель не поспішав. Серед цього невичерпного багатства він міг дозволити собі розкіш бути перебірливим. До того ж ученого більше цікавили павуки, а тут він їх знаходив мало.