Мертва голова
Шрифт:
“Під час мандрівки у мене принаймні буде прісна вода”, — подумав він, охоплений нервовим піднесенням. Однак радість його швидко минула, бо Морель відчув, що вода з’явилась на поверхні плоту. Він підвівся, вода скоро досягла кісточок ніг і безперервно прибувала. Пліт рішуче не спливав. Може, він зачепився за щось? Повинен же піднятися хоча б один його край! Однак для розмірковувань не було часу. Вода вже сягала до пояса й загрожувала змити з плоту безталанного мандрівника разом з шатром і пожитками.
Морелю нічого не лишалось, як рятуватися втечею на берег. Однак і це було нелегко зробити. Навколо вирував потік, несучи в своїй
Морель вибрався з води, весь укритий зеленою тванню й тонким довгим листям.
“Годинник безнадійно зіпсовано, — подумав він. — Доведеться жити за сонцем. Та це не біда. Головне — пліт. Чому він не поплив?”
Буря промчала так швидко, як це буває тільки в тропіках. Вітер зірвав сизу завісу з неба, відкривши другу, голубу запону. Визирнуло сонце, і ліс ураз ожив. Вилізли мавпи, стріпнули, як собаки, мокру шерсть і почали сушитися на сонці, гучно базікаючи і, мабуть, ділячись по-своєму враженнями про бурю, що пронеслася.
Дерева розквітли яскравими барвами пір’я папуг; бджоли й оси поспішали поповнити запаси їжі до нової зливи. Ліс жив повнокровним життям, усе живе раділо, поглинаючи одне одного…
Тільки Морель був байдужий до цих радощів. Понуро повертався він берегом розбурханої річки до свого покинутого житла.
Ось і місце, де він будував пліт. Але де ж він? Шатро зірване, а пліт, як і раніше, лежав на дні.
— У чому ж справа, хай його дідько вхопить? — роздратовано вигукнув Морель.
Він підібрав на березі кусок залізного дерева, з якого було зроблено пліт, кинув у воду і скрикнув:
— Мабуть, у світі більше нема такого віслюка, як я! Обрубок потонув, наче камінь. Залізне дерево було надто важке і не могло триматися на воді, Добра наука! Похиливши голову, Морель дивився на вируючу річку, у хвилях якої було поховано стільки праці.
Дощі йшли майже безперестанно. Тепер тіло Мореля, наче в земноводної істоти, майже не просихало. Він жив мовби у водяній стихії, тільки більш насиченій повітрям, ніж води океану. Температура майже не спала, проте вологість неймовірно підвищилась. Тільки-но вщухав дощ, як біла пелена туману застилала все навколо. Гарячий вологий туман вщерть наповнював легені, і Мореля часом душив кашель. Організм так наситився вологою, що Морель майже не пив води. Єдиною втіхою цієї пори року було те, що Морель відпочив від комарів і москітів. Кліщі, змиті з листя дерев, теж менше турбували його.
Думка про те, що доведеться відкласти мандрівку на рік, лякала Мореля. І він поклав собі будь-що вирушити в дорогу до закінчення періоду дощів. Дивлячись на каламутні бурхливі води потоку, які підняли з дна тисячі тонн мулу, Морель звернув увагу на величезну кількість тростини і вирваних з корінням стовбурів бамбука, що пливли на поверхні. Легкі, порожні всередині, вони, здавалося, самою природою були створені для спорудження плоту. До того ж з цими стовбурами легко могла впоратись кремінна сокира Мореля.
— Ось із чого треба було робити пліт! — вигукнув учений.
І він знову взявся до роботи, тепер уже під безперервною зливою. Робота пішла
Рівень води в річці швидко піднімався. Морель зробив останні приготування і переселився на пліт. Того ж вечора він відчув, що пліт, трохи накреняючись, поволі повертається. Ще мить — і пліт, підхоплений течією, помчав по вируючій річці. Морель урочисто крикнув. Однак радість була передчасна. Його закрутило у вирі, мов дзигу. Величезний кінець дерева виринув з води і так ударив по плоту, що той мало не перекинувся. Морель перебіг на другий край плоту, вирівняв його і взявся за жердину. Тепер мандрівник міг торжествувати. Пліт летів стрілою серед сміття, уламків дерев і вирваних з корінням пальм — мчав до людей, у двадцяте століття.
Морель уважно озирав воду. Ріка розлилась на величезну площу, затопивши низинні береги. Цілі гаї пальм стояли у воді, затримуючи своїми стовбурами купи хмизу й листя.
На світанку Морель помітив, що пліт рухається повільніше. Коли розвиднілось, він побачив, що його занесло у велику річкову заводь. Становище Мореля було не з веселих. Покладаючись на течію, він не додумався зробити весло. Він ще раз назвав себе віслюком, однак це не допомогло справі.
Морель спробував відштовхнутися жердиною. Але як тільки йому вдалося провести пліт у русло річки, жердина переставала досягати дна, і пліт знову поволі відносило в заводь. Морель вирішив віддатися на волю течії, сподіваючись, що вона, зробивши коло, винесе його з заводі. Пліт поволі поплив до тінистого берега і нарешті, здригнувшись, зупинився. Морель щосили налягав на жердину, але від цього пліт, який засів нижньою частиною в багнюці, ще більше загрузав.
Морель кинув жердину, впав на пліт і заснув, знесилений хвилюванням минулого дня й безсонною ніччю.
VII. “Хмарочос” у лісі
Прокинувся Морель тільки ввечері. Обміркувавши своє становище, він вирішив, що йому нічого іншого не залишається, як висадитись на берег, точніше — вийти на сухе місце, бо він плив не по річці, а по затопленій галявині лісу, оточеній з усіх боків деревами.
Вночі він не наважився вийти на берег і вклався спати на плоту. Дощ перестав, і комарі хмарою піднялися над водою. В багнюці щось чавкало, зітхало, ворушилось… Із хащів лісу чути було якийсь дивний свист. Час від часу тріщали кущі під чиїмись важкими кроками. Морель люто відганяв від себе комарів, прислухався до свисту й не міг заснути.