Мертва голова

Беляев Александр Романович

Так він себе заспокоював, і все-таки десь підсвідомо ворушилися тривожні, невиразні думки: “Я дичавію, повертаюсь на нижчий щабель біологічної драбини. Якщо я проживу тут кілька років, то перетворюсь на дикуна”.

Морель звик до самітності, завжди був заглиблений у свої думки, тому не дуже нудьгував без товариства. Йому не спадало на думку приручити собаку чи папугу, щоб спілкуватися з якоюсь живою істотою. Його незмінним і до того ж численним товариством були комахи і особливо павуки. Учений міг годинами нерухомо сидіти, втупивши очі в якого-небудь павука, і спостерігати його роботу. По-своєму Морель був навіть щасливим. Серед павуків, ос, мурашок він відчував себе в “своєму товаристві”.

Бразілія щодо цього була справжнім раєм для вченого. Навряд чи на всій земній кулі можна було

знайти інше таке місце, де хвилі життя вирували б з такою невичерпною, нічим не стримуваною енергією. І вчений поринув у цей безмежний океан; кожен день приносив йому щось нове, напрочуд цікаве. Морель був мов золотошукач; він цілими днями, забувши про їжу, збирав свої “самородки” чи бродив по лісах, шукаючи нових скарбів. Морель-учений рятував Мореля-людину від повного здичавіння, і все ж у Мореля відбувався непомітний для нього, але величезний внутрішній процес спрощення психіки. В його мозкові залишались недоторканими тільки клітини, що брали участь у науковій роботі. У всьому іншому він справді дичавів. Морель став невибагливим, як дикун, до їжі, не дбав про свою зовнішність. Його волосся виросло до плечей. Одяг давно звисав на ньому лахміттям. Тільки нігті він обрізав невеличкими ножицями, а частіше відкушував зубами, щоб вони не заважали в роботі над комахами.

Головна зміна психіки Мореля полягала в тому, що в нього поступово згасало саме почуття громадськості. Йому не тільки не бракувало товариства людей, але її наукова робота ніби втратила для нього суспільну вартість. Вона стала самоціллю. Вчений робив великі відкриття, які викликали б захоплення не тільки в натуралістів, а й у хіміків. Він знаходив нові барвники, рослини, що містили в собі величезну кількість ефірних масел, ароматичних смол, рослини з властивостями каучукових дерев. Тут були величезні, невичерпні запаси всього цього. Проте Морелю жодного разу не спадала думка про використання цих багатств. Він тільки відзначав, реєстрував ці факти як цікаві наукові відкриття. Коли б Морель довідався, що геть усе людство загинуло від якоїсь катастрофи і на пустинній Землі лишився тільки він один — це навряд чи схвилювало б його; він, як і досі, займався б своєю науковою роботою. Навіть честолюбство згасло в ньому. Він уже не мріяв про славу. Все рідше думав він і про повернення до людей. Тільки коли вдруге настав період дощів, Мореля охопила невиразна тривога. Та він пояснював це тим, що дощі заважають йому робити щоденні екскурсії. Тоді вчений почав посилено працювати в своїй лабораторії, упорядковуючи колекції.

Морель майже не помічав плину часу. Годинник його давно зупинився. Календар, що його вчений вів попервах, карбуючи на паличках позначки, було занедбано. Морель почав відмічати тільки роки по періодах дощів, та незабаром покинув і це. Навіщо? Єдиним мірилом часу міг бути його музей, який дедалі поповнювався. Та й це мірило було неточне. Коли полиці, стіни і навіть підлога його робочого кабінету вкрилися зібраними комахами, мов поле сараною, Морель почав викидати однакові екземпляри, залишаючи по одному з кожної родини чи підродини. Проте експонатів ставало все більше, і вченому доводилося викидати одних комах, щоб покласти на їхнє місце інших, рідкісних чи вперше відкритих. Тільки феноменальна пам’ять Мореля зберігала всю історію його наукових досліджень. Однак ці дорогоцінні знання були загублені разом з їхнім володарем у нетрях бразільських лісів.

Морель давно вже не говорив уголос і не читав лекцій своїм уявним слухачам. Непомітно для себе він забував мову і перетворювався на безсловесну істоту.

Якось цілий день його переслідувало слово, значення якого він не міг пригадати.

“Морель! Що б це означало? Морель… Морель…”

Його дратувало, що він не може пригадати значення слова, яке здавалося таким звичним, знайомим. Ці зусилля пригадування заважали йому, розладнували роботу думки, і він постарався заховати надокучливе слово в глибоку шухляду підсвідомості. Морель не знав, що цього дня він став людяною без імені.

IX. Безсловесна істота

— Тут ми не знайдемо червоних ібісів, — сказав Джон своєму супутникові. — Ібіс любить болото.

Джон був індіанцем. Він прекрасно говорив по-англійському і по-португальському,

а син його вчився в університеті. Жив Джон у Ріо-де-Жанейро, де мав власний будинок і магазин; цей магазин обслуговував головним чином туристів та мандрівників, які приїжджали в Бразілію з Старого й Нового Світу, щоб пополювати в лісах або зібрати колекції. Жодна наукова екскурсія чи експедиція не оминала його. Тут можна було купити рушниці, намети, сітки від москітів, похідні ліжка, фляги — словом, усе необхідне для подорожі. Та чи не найбільше вабив усіх сам Джон. Ніхто краще за нього не знав малодосліджених куточків Бразілії. До його порад прислухалися навіть професори. Одягнутий по-європейському, сухорлявий, рухливий, він був схожий на іспанця-комерсанта. В його крові не зникла тільки одна властивість предків: він успадкував їхню схильність до пригод, до бродячою життя в лісах. Немов дикий перелітний птах у неволі, він часом відчував приступ туги, бажання розправити крила й полетіти… Отож перед настанням дощів Джон щороку вирушав з якимсь мандрівником до верхів’я рідної Амазонки.

Цього разу він віддав шану Арману Сабатьє, багатому французові з Бордо, натуралісту-любителю й завзятому мисливцеві.

По Амазонці вони прибули на океанському пароплаві до Манауса, пересіли на плоскодонний річковий пароплав, по Ріу-Негру піднялися до Сан-Педро, потім пішки рушили на північ. За два дні вони минули низинний басейн ріки і вийшли на височину, порослу густим лісом. На думку Джона, в цьому місці не водилися червоні ібіси.

— Ну що ж, — сказав Сабатьє, — нема червоних, будемо полювати на білих. Тут чудово, Джоне! Яка рослинність! Тс…

Діана, собака Сабатьє, зробила стойку.

Арман Сабатьє обережно розсунув кущі.

Біля струмка він побачив якусь дивну істоту — напівзвіра, напівлюдину, що сиділа на землі. Довге сиве волосся дикуна — якщо це була людина — спадало на плечі. Надзвичайно худі, але жилаві руки й ноги були голі, а тулуб невідомого прикривало лахміття з сірої тканини, наче він намотав на себе павутиння. Дикун сидів спиною до Сабатьє і, мабуть, щось спостерігав.

Та хоч як тихо Сабатьє розсунув кущі, дикун почув людей. Він повернув голову, з-за його плеча виткнулась довга скуйовджена борода, що сягала зігнутих колін. Дідуган зненацька стрибнув і притьмом кинувся в кущі, немов побачив не людей, а ягуара. Діана заскавчала і, відчайдушно гавкаючи, погналась за “дичиною”. Сабатьє і Джон поспішили за собакою. Звичайно, Діана швидко наздогнала б втікача, якби на його боці не було значної переваги: він, очевидно, добре знав місцевість і дуже спритно пробирався крізь ліани й папороть, а собака з розгону часто попадала в ліанові зашморги й вузли і змушена була спинятися, щоб звільнитись. Вона давно вже втратила з очей двоногого звіра, але йшла по сліду, керуючись нюхом й інстинктом. Сабатьє й Джон простували за нею, прислухаючись до її гавкоту, що швидко віддалявся. Нарешті вони догнали собаку біля великого дерева. Задерши морду, Діана люто гавкала. Джон подивився на верхівку дерева.

— Ось де він! Сидить на вітах, бачите?

Сабатьє не відразу помітив у густих гілках дерева діда, що мовчки й вороже позирав на них згори.

— Злазьте! — гукнув Сабатьє по-французькому.

— Злазьте, ми нічого лихого вам не заподіємо! — в свою чергу крикнув Джон по-англійському, а тоді по-португальському. Проте дідуган сидів нерухомо, мовби й не чув чи не розумів їх.

— От диявол! — вилаявся Джон. — Він глухий чи німий. А що як я вилізу на дерево і скину звідти цього лісовика?

— Ні, краще почекаємо його тут, — відповів Сабатьє. — Коли він упевниться, що ми твердо вирішили познайомитися з ним, то, мабуть, і сам спуститься до нас.

Мисливці розташувались біля дерева. Джон дістав з рюкзака чайник, консерви й сухарі, розклав багаття й закип’ятив воду. Сабатьє, приготувавши смачні бутерброди, високо підняв руку і показав бутерброди дідові, прицмокуючи губами, наче запрошував попоїсти кота чи собаку. Дикун заворушився. Вигляд їжі, певно, збуджував у нього апетит. Запрошення до столу свідчило про мирні наміри незнайомих людей, що так несподівано порушили його самотність. Однак дід ще довго не міг побороти в собі неприязні й недовір’я. Він тихо замугикав, мов німий, і спустився нижче.