Мертва голова
Шрифт:
— От на такому острові поплавати б! — сказав Сабатьє.
— Індіанці інколи запливають на таких мандрівних островах дуже далеко, — відповів Джон. — Пам’ятаю, у дитинстві я сам вирушав у такі мандри.
Пліт дуже хитнувся, і його підхопила течія.
— Нарешті! — ожив Фесор. — Швидше б, швидше! Стільки роботи!.. — І він знову замовк, низько схиливши голову.
Джон подивився на Фесора, потім на Сабатьє і тихо промовив:
— Мабуть, нам не треба було брати з собою старого. Дивіться, він зовсім збожеволів.
— Нічого, відійде. Не могли ж ми залишити його в лісі!
— Дивна історія! — сказав французький консул у Ріо-де-Жанейро,
— Ось погляньте.
Сабатьє розгорнув газету від 12 жовтня 1912 року. На третій сторінці була вміщена замітка про загибель у лісах Бразілії французького вченого Мореля, написана одним з його супутників по експедиції. До статті був доданий портрет людини в окулярах, з гладенько поголеним обличчям.
— Так, це він, наш Фесор! — промовив Сабатьє. — Час дуже змінив його, але очі ті самі.
— Очі людини не старіють, — відповів консул. — І ви кажете, що він живий і здоровий? Приведіть його до мене. Цікаво подивитись на цього нового Робінзона!
Однак привести Мореля до консула було не так легко.
Коли Сабатьє повернувся в номер готелю, його зустрів Джон, дуже засмучений.
— Знову пішов! — поскаржився Джон. — Цей Фесор зовсім збожеволів від міського шуму. Він марить, повторює якісь незрозумілі латинські слова. Втік у міський сад, стрибає по траві, ганяючись за метеликами, а сторожі ловлять його. Він зібрав навколо себе юрбу. Я кликав його, але ледве сам утік: сторожі хотіли відвести мене до поліції. Вони говорять: “Якщо це ваш божевільний, то ви повинні його доглядати і не випускати з дому”. Нічого сказати, добру знахідку ми придбали! Я вам казав, що його не треба було забирати з лісу.
— На нього вплинув дуже різкий перехід від самотності в лісі до життя у великому місті. Мабуть, йому доведеться підлікуватись. Але я певен, що поступово він стане нормальним, — мовив Сабатьє.
За вікном почувся шум і голос Мореля—Фесора:
— Чого ви мене переслідуєте? Що вам від мене треба? Не заважайте мені, я шукаю мертву голову!
Хойті-Тойті
І. Незвичайний артист
Величезний берлінський цирк Буша був переповнений глядачами. По широких ярусах, немов кажани, безшумно снували кельнери, розносячи пиво. Кухлі з відкритими кришками, — що означало невтамовану спрагу, — вони замінювали повними, ставлячи їх прямо на підлогу, і поспішали на закличні знаки інших спраглих. Огрядні матусі з дохожалими дочками розгортали пакети пергаментного паперу, витягали бутерброди і зосереджено поглинали кров’яну ковбасу та сосиски, не відриваючи погляду від арени.
Проте слід сказати на користь глядачів, що не самомучитель-факір і не жабоковтач привабили в цирк так багато публіки. Усі з нетерпінням чекали кінця першого відділу і антракту, після якого мав виступити Хойті-Тойті. Про нього розповідали чудеса. Про нього писали статті. Ним цікавились учені. Він був загадкою, улюбленцем і магнітом. Відтоді, як з’явився Хойті-Тойті, на касі цирку щодня вивішували аншлаг: “Усі квитки продано”. І він зумів привабити в цирк таку публіку, яка раніше ніколи туди й не заглядала. Щоправда, галерею
В антракті скрізь було тільки й мови, що про вихід Хойті-Тойті. Учені мужі з перших рядів пожвавішала. І нарешті настав момент, якого так довго чекали. Прозвучали фанфари, вишикувались шеренгою циркові уніформісти в червоних із золотом лівреях, завіса біля входу широко розсунулась, і під оплески публіки вийшов він — Хойті-Тойті. Це був величезний слон. На його голові була гаптована золотом шапочка з шнурами і китичками. Хойті-Тойті у супроводі поводаря — маленького чоловіка у фраку — обійшов арену, низько вклоняючись направо і наліво. Потім він пройшов на середину арени і зупинився.
— Африканський, — сказав сивий професор на вухо своєму колезі.
— Мені більше подобаються індійські слони. Форми їх тіла округліші. Вони справляють, якщо можна так висловитись, враження культурніших тварин. У африканських слонів форми грубіші, загострені. Коли такий слон протягує хобот, він стає схожим на якогось хижої о птаха…
Маленький чоловічок у фраку, який стояв біля слона, відкашлявся і звернувся до публіки.
— Вельмишановні пані і вельмишановні панове! Маю честь познайомити вас із знаменитим слоном Хойті-Тойті. Довжина його тулуба — чотири з половиною метри, висота — три з половиною метри. Від кінця хобота до кінця хвоста — дев’ять метрів…
Хойті-Тойті несподівано підняв хобот і махнув ним перед чоловіком у фраку.
— Даруйте, я помилився, — сказав поводар. — Довжина хобота два метри, а хвоста — близько півтора метра. Таким чином, довжина від кінця хобота до кінця хвоста — сім і дев’ять десятих метра. Щодня з’їдає триста шістдесят п’ять кілограмів зелені і випиває шістнадцять відер коди.
— Слон лічить краще за людину! — почувся голос.
— Ви помітили, слон виправив свого поводаря, коли той помилився в лічбі! — сказав професор зоології своєму колезі.
— Випадковість, — відповів той.
— Хойті-Тойті, — мовив далі поводар, — найгеніальніший із слонів, які будь-коли існували на землі, і, напевне, найгеніальніша з усіх тварин. Він розуміє німецьку мову… Ти ж розумієш, Хойті? — звернувся він до слона.
Слон поважно хитнув головою. Публіка зааплодувала.
— Фокуси! — вигукнув професор ІІІміт.
— А ось ви подивитесь, що буде далі, — заперечив Штольц.
— Хойті-Тойті уміє лічити і розрізняє цифри…
— Досить пояснень! Показуйте! — крикнув хтось із гальорки.
— Щоб уникнути всяких непорозумінь, — вів далі незворушно чоловік у фраку, — я прошу спуститись сюди, на арену, кількох свідків, які можуть засвідчити, що тут немає ніяких фокусів.
Шміт і Штольц подивились один на одного і зійшли на арену.
І Хойті-Тойті почав демонструвати свій дивовижний талант. Перед ним розкладали великі квадратні куски картону з нарисованими цифрами, і він додавав, множив і ділив, вибираючи з купи кусків картону цифри, які відповідали результату його обчислень. Від однозначних чисел перейшли до двозначних і нарешті до тризначних; слон розв’язував задачі безпомилково.