Мертва голова
Шрифт:
— Ви чудовий вчитель, — зауважив Джон, вкладаючись на нічліг, — але все-таки на навчання потрібні тижні.
— Ради цього варто пожертвувати кількома тижнями.
Побажавши один одному на добраніч, вони поклали біля себе рушниці й полягали спати.
X. Фесор
Перетворення старого в “словесну” істоту пішло досить швидко. Наприкінці тижня з ним уже можна було вести тривалі розмови, хоч він ще плутав слова. Але Сабатьє чекало деяке розчарування. Якщо старий оволодів мовою
— Скільки ж років пробули ви в лісі? — спитав його Сабатьє.
Старий подивився па палички з зарубками й знизав плечима.
— Не знаю, мабуть, не менше п’ятнадцяти років. — Старий зморщив лоба і, силкуючись згадати, додав: — Приблизно в тисяча дев’ятсот дванадцятому році я вирушив у наукову експедицію…
— Отже, ви нічого не знаєте про велику європейську війну?
Так, він нічого цього не знав. Він недовірливо слухав розповідь Сабатьє і, очевидно, не дуже цікавився нею.
— Так, не менше п’ятнадцяти років. Я заблудився в лісі, ганяючись за рідкісним метеликом. Зовсім невідомий вид “мертвої голови”.
І вчений до найменших подробиць описав усі особливості комахи.
— За всі ці роки мені так і не пощастило знайти другого екземпляра, — сказав він щиросердо.
Для нього цей метелик був важливіший, ніж усі події, що сколихнули світ за останні п’ятнадцять років. Він забув своє ім’я, але не забув, якого кольору була передньокрайня жилка на зовнішньому крилі метелика.
— Я довго шукав своїх супутників; звичайно, і вони мене шукали. Вони, певно, вирішили, що мене з’їли звірі або проковтнула гадюка. Та я вцілів, як бачите. Ви — перші люди, яких я бачу.
— Від такого страховиська, як він, мабуть, усі звірі повтікали! — сказав по-англійському Джон. — Йому треба надати більш людського вигляду.
— Ви були одружені? — розпитував Сабатьє.
— Не пам’ятаю… Здається, що так, — зітхнув він після довгої паузи. — Я згадую в своєму житті жінку, яку любив. Так, жінка… Але я не знаю, була це моя дружина чи мати. Наука й робота настільки мене з’їли…
— Поглинули, — виправив Сабатьє.
— Так, поглинули, що я вже не можу згадати, як жив на світі.
— Але міста ви уявляєте собі?
Старий, непевно розвівши руками, коротко відповів:
— Шум.
— Невже ваші вуха довше зберігають почуте, ніж очі бачене? — здивувався Джон і, підійшовши до старого, спитав: — Ви мені дозволите вас підстригти?
— Стригти?
Джон узяв пасмо його волосся і показав пальцями, як стриже перукар.
— Зрізати ваше волосся, — пояснив і Сабатьє по-французькому.
Старий здвигнув плечима. Йому було байдуже.
— Мовчите — виходить, згодні.
Джон узяв невеличкі ножиці з робочого столу і, посадовивши старого на саморобну табуретку,
— Чудово! Я піду до табору, візьму запасний намет і пошию нашому дідусеві костюм. Та й треба ж його якось охрестити. Адже він людина, вчений, професор. Коротко це буде “Фесор”. Фесор — хороше ім’я.
Коли Сабатьє переклав старому пропозицію Джона, той охоче погодився.
— Фесор — це добре. Я буду Фесор.
З того часу за ним закріпилось це ім’я.
Вбрання незабаром пошили. Правда, воно скидалося на похоронний саван, але зате було просторе, бо Фесор звик до зручної, легкої звіриної шкури.
— Ну, що ви ще хочете з ним зробити? — усміхаючись спитав Сабатьє, бачачи, що Джон критично оглядає свого помолоділого клієнта.
— Підгодувати, — відповів Джон. — Дуже вже він худий.
— Чим ви харчувалися? — спитав Сабатьє Фесора.
— Зерна, ягоди, пташині яйця, комахи, — відповів Фесор.
— Ну, зрозуміло, — сказав Джон, почувши відповідь. — Не дивно, що він худий, мов комар у посуху.
І вони почали годувати старого чим могли з своїх запасів і тим, що добували полюванням.
Якось Джон, завзятий рибалка, вирішив наловити Фесорові риби, глушачи її. Він узяв пляшку з-під віскі, влив у неї чверть вуглецю, який був у нього в запасі, і кинув у воду. Пляшка вибухнула, оглушивши рибу навкруги. Всі, в тому числі й Фесор, почали мерщій виловлювати рибу, що спливала на поверхню, і старанно промивати її, щоб отрута не просочилась усередину.
— Я знаю простіший спосіб ловити рибу, не боячись отруїтися нею, — сказав Фесор. — Он у тій частині лісу росте паразитична рослина, якою можна п’янити рибу.
— Отже, ви й рибою харчувались? — спитав Сабатьс.
— Давно, — відповів Фесор. — Рослина — дуже високо, а в мене нема часу лазити по деревах, якщо можна харчуватись ягодами на ходу.
Джон дуже зацікавився цією рослиною, про яку ніколи й не чув, і вирішив зараз же піти по неї.
Фесор показував їм шлях. Він ішов по лісу, мов по музею, в якому добре знав кожен експонат. Час від часу він звертався до якихось зарубок, зроблених на деревах. На запитальний погляд Джона відповів;
— Я обходив ліс у всіх напрямках від своєї халупи, і скрізь через кожні п’ятдесят—шістдесят метрів у мене зроблені на деревах позначки, які показують шлях.
Фесор завів своїх супутників у такі нетрі, що вони насилу продиралися.
— Он там, угорі, бачите — виткі рослини з білими квітками. Це і є мої риболовні снасті.
Навіть Джон, спритний, як мавпа, ледве виліз на верхівку дерева, обплутаного ліанами.
Він кинув кілька гілок з білими квітками, такими пахучими, що аж у голові паморочилось. Злазячи, він побачив на кошлатому стовбурі дерева розкішну білу орхідею і зірвав її.