Мертва голова
Шрифт:
“Пума!” — з жахом подумав Морель, напружуючи всі сили, щоб не впасти і цим самим не привернути до себе уваги звіра. Пума не могла не помітити Мореля, і все ж вона не звертала на нього ніякої уваги, ніби насолоджуючись тортурами людини, приреченої на смерть. Цей величезний кіт, довжина тіла якого становила разом з хвостом майже два метри, поводився так, як хатнє кошеня: безгучно стрибав по галявині, ганяючись за великими метеликами. І треба сказати, що робив він це набагато краще, ніж Морель. Хоч Морель був пойнятий жахом, а проте мимоволі замилувався граціозними рухами золотистого звіра. Сполохані метелики піднялись вище, і пума нарешті звернула увагу на Мореля. Час його настав. М’якою хвилястою ходою пума наближалась
“Тільки б не показати, що я боюсь її!” — подумав Морель і ступив кілька кроків назустріч звірові. Пума махнула хвостом, зробила невеликий стрибок і зупинилась перед Морелем. Їхні погляди зустрілися. Тварина примружила очі, зібравши під ними білі цяточки. Вона ніби сміялась…
“Та вже їж скоріше!” — подумав Морель, не маючи сили знести ці тортури. Однак пума продовжувала свою дивну гру. Вона підійшла до Мореля впритул і штовхнула його пухнастою головою, немов лащилась. Цього легенького поштовху було досить, щоб збити Мореля з ніг.
“Кінець!” — подумав учений.
Але це був тільки початок. Пума впала на землю поряд з Морелем, перевернулась на спину і почала штовхати його в бік головою, ніби запрошуючи гратися. При цьому вона муркотіла, мов кіт.
“Це якась божевільна пума! — думав Морель. — Вона, мабуть, сказилася від спеки, тому так дивно поводиться: лащиться, замість того щоб зжерти мене”.
Морель був не схильний підтримувати гру. Наслідуючи тварин, він прикинувся мертвим. Пумі це не сподобалось. Щоб розтермосити свою іграшку, вона лягла на груди Морелю, легенько притиснувши його плече однією лапою, другу підняла над його обличчям і відкрила пащу, вишкіривши страшні ікла.
“Ось коли кінець!” — подумав Морель. Однак і цього разу він помилився. Незадоволено пирхнувши, пума скочила й побігла в зарості чагарників.
Це було неймовірно! Морель підвівся, у нього не було жодної подряпини.
Оговтавшись від потрясіння, він пішов шукати горіхів, бо страшенно зголоднів.
Увечері Морель знову відчув, що наближається приступ малярії. Але перш ніж він втратив свідомість, “божевільна” пума ще раз навідалася до нього. Вона, мов тінь, вислизнула з чагарників, оповитих сутінками, підійшла до Мореля, який нерухомо лежав, і обнюхала його обличчя. Морель не ворушився. Пума лягла коло нього і широко позіхнула, готуючись на нічліг поряд з людиною.
Стемніло. Затихли крики мавп, що метушливо розташувались на ніч у верховіттях, змовкли пташині голоси. Не чути було навіть жаб’ячих тужливих пісень. Ліс засинав. Ані звуку. Тільки тоненьке дзижчання комарів, не порушуючи тиші ночі, пронизувало повітря…
“Гаучоси називають пуму другом людини. Вони запевняють, що пума ніколи не нападає на людину і не зачіпає ні сплячого, ні дитини. Невже це правда?” — думав Морель, скоса поглядаючи на свого кошлатого сусіда. Пума лежала нерухомо. Тільки вуха звіра ледве помітно ворушились, наче він прислухався до віддалених звуків.
Як не напружував Морель слух, він нічого не міг вловити, крім дзижчання комарів. Пропасниця все дужче тіпала Мореля. Він намагався не дрижати, але час від Часу його тіло судорожно напружувалось, і Мореля підкидало вгору, мов на пружинах. Однак, мабуть, не це турбувало звіра. Пума простягла лапи, випустила кігті й зібралась у клубок, немов готуючись до стрибка на невидимого ворога. Минула ще хвилина напруженого чекання, і Морель помітив у густих заростях біля струмка дві цятки, що світилися зеленкуватим вогнем. Це могли бути тільки очі хижого звіра. Думки Мореля плутались. Йому здавалося, що зелені цятки розширюються, на них виростають кудлаті лапи. Двоє зелених дивовижних павуків наближались до нього… Морель застогнав і втратив свідомість… Крізь марення йому вчувалися крики, рев, стогін, мов тисячі злих духів зірвалися з ланцюга і танцювали навколо; ревів ураган, завивав вітер, гарчали звірі, і хтось реготав громовими розкотами. Та
Заграва тропічного ранку. Сонця ще не видно, але небо вже палає пурпуром. Морель поволі розплющує очі. Він ще живий? Навколо буяє життя, грає всіма барвами, кричить тисячоголосим хором пернатих і комах. І знову спрага, нестерпна спрага…
Морель повзе по землі, мов гадюка з перебитою спиною, до струмка. Тут він бачить незвичайне видовище. Біля самої води лежить розпростертий величезний мертвий ягуар — одвічний ворог пуми. Його гарна золотиста шерсть з чорними продовгуватими плямами пошматована. Праве вухо відкушене. Одне око витекло. На шиї величезна рана. Земля навколо залита кров’ю. Трава вирвана й розкидана, чагарник поламаний. Тут була страшна битва не на життя, а на смерть. Морель нахилився над убитим звіром і з моторошною цікавістю подивився у єдине вціліле око, тьмяне, оскліле. Невже очі цього звіра переслідували його ночами?
Морель згадав, що вже кілька разів помічав, як дві фосфоричні цяточки маячили в кущах Але він не був мисливцем і думав, що це нічні світні комахи, яких дуже багато в тропічних лісах.
Так, його підстерігав ягуар. І ось звір лежить мертвий! Морель роззирнувся і побачив, що кривавий слід тягнеться вбік і зникає в кущах. Вчений не вірив своїм очам. А проте сумніву не було: пума врятувала його. Вона охороняла його, хворого, і, рискуючи сама, хоробро кинулась на ворога, щоб урятувати життя людини. Це була нерозв’язна загадка інстинкту. Мимоволі Морель відчув вдячність і навіть ніжність до свого рятівника. Чи врятувалася вона сама? Бідолашна, незвичайна пума! Вона поповзла в хащі зализувати свої рани і зараз, мабуть, конає, навіть не усвідомлюючи свого героїзму.
V. Повітряне житло
Мореля охопило бажання розшукати пораненого звіра і, якщо можна, допомогти йому. Хоч він був дуже слабий, проте пішов по сліду. Але кривавий слід зникав у густих хащах. Морель був ще надто кволий, щоб продовжувати розшуки. Пройшовши кілька десятків кроків, він упав біля заростей хінного дерева, вдихаючи аромат рожевих та жовто-білих квіток. Біля його ніг лежала чотиригранна зламана гілка.
“Це ж хіна! А чому б мені не підлікуватись?” — подумав він і, відірвавши зубами кору, почав її жувати, кривлячись, така вона була гірка. Морель почав лікувати пропасницю хінною корою; індіанці здавна користуються цим народним засобом. Приступи пропасниці почали слабшати, і Морель незабаром відчув себе здоровим. Однак він був ще досить кволий. Досі йому доводилося харчуватись тільки рослинною їжею. Незабаром до горіхів він додав новий продукт — борошно з кореня касови. З цього борошна він умудрився навіть пекти коржики, добуваючи вогонь збільшувальним склом. Іноді йому вдавалося поласувати печеною рибою. Він ловив її на гачок, зроблений з шпильки, ввіткнутої в край лозини. Принадою були черв’ячки й комахи.
Морель не втрачав надії знайти своїх супутників або спуститися по одній з приток до Амазонки і досягти населених місць. Для цього він хотів скористатися з дощової пори року: з листопада по березень безперервні зливи перетворюють струмки в широкі річки. Про напрямок він не турбувався. Морель зробить пліт, заготуй запаси харчів і вирушить у дорогу.
Однак, чекаючи цієї пори, треба було подумати про більш осіле існування. Досі Морель жив ніби лісовий звір: день бродив, шукаючи їжу, засинав там, де заставала його ніч. Але далі так тривати не могло. Його обличчя й руки були покусані москітами й комарами. Коли Морель дивився в стоячу воду, він не впізнавав себе, так опухло його обличчя. Кліщі залазили під одяг. Вирвати їх з головою було неможливо. Якщо ж у тілі залишалась голова, на тому місці утворювався нарив, який завдавав Морелю більших мук, ніж живий кліщ, що ссав його кров. І Морель змушений був терпіти на тілі цілі колонії паразитів.