Мертва голова

Беляев Александр Романович

VIII. Леопард у домі

Ще тільки-но починало світати, коли Адам підвівся з свого твердого ложа і прочинив двері в кімнату.

— Деждемон! — тихо покликав він. Відповіді не було.

— Деждемон! — уже занепокоєно повторив Адам і ввійшов до кімнати.

Там нікого не було.

Глухий крик вихопився з Адамових грудей. Та він ще не вірив: нишпорив по всіх кутках і закамарках кімнати, шукаючи Дездемону.

Її не було.

Ревіння пораненого звіра розляглося по особняку де Труа. Зненацька Адама охопив

незвичайний гнів. Його душив цей гнів, гнів проти міста, де все несправжнє… Несправжні птахи, несправжні звірі, несправжні слова… Навіть Дездемона, і та несправжня. Вона зникла, залишивши тільки легкий приємний аромат духів.

Адам знавіснів. Він почав ламати меблі, розбивати вази, трощити все, що попадало йому під руку. Це трохи заспокоїло його.

Тоді він раптом припав до крісла, в якому сиділа Дездемона, і почав вдихати залишений нею запах парфумів. Від крісла Адам пішов по цьому повітряному сліду далі, роздуваючи ніздрі, ловлячи знайомий запах.

У домі вже зчинилася метушня. Бігали слуги. Невідомо, чим би все це закінчилось, якби Адам зненацька чимдуж не кинувся вниз, витягши вперед голову, немов собака-шукач, і нюхаючи повітря.

Клотільда, що забарикадувалася в своїй кімнаті, з полегшенням зітхнула і почала квапливо вдягатися.

Принесли вранішню пошту. Клотільда переглянула газети. Багато з них уже відгукнулися на подію в театрі, що сталася минулої ночі.

“Врятована Дездемона”, “Дикун у Парижі”, “Знову Адам”, “Час покласти край неподобству”, — рясніли заголовки. Майже в кожній замітці поряд з іменем Адама згадувалося також ім’я Клотільди де Труа.

Увійшов Бернард де Труа з газетою в руках.

— Ви вже читали? — запитав він Клотільду, побачивши кинуту на підлогу газету. — Так далі тривати не може. Немислимо жити під одним дахом з леопардом.

Клотільда не заперечувала. Питання про повернення Адама до професора Лікорна було вирішено, і про це сповістили професора.

Тим часом Адам, вискочивши на вулицю, бігав довкола будинку, намагаючись уловити запах Дездемони. Звертаючи на себе увагу перехожих, він біг усе далі й далі, сподіваючись, зрештою, натрапити на слід. Не знаючи міста, він якимось чуттям знайшов театр. Але театр був закритий… Оббігши кілька разів будинок, Адам знову почав никати вулицями…

Тільки пізно ввечері повернувся він в особняк де Труа стомлений, голодний і розлючений.

З цього дня Адам знову став справжнім нещастям дому. Майже щоночі він вив, як у перші дні перебування в Парижі, незважаючи на докори Лікорна, а вдень тинявся по вулицях, шукаючи Дездемону. Він не знав, що перелякана артистка наступного ж дня виїхала з Парижа, щоб випадково не потрапити Адамові на очі. Коли він повертався додому, всі завмирали од жаху. Мешканці особняка сиділи в тривожному очікуванні по своїх замкнених кімнатах і тільки іноді безшелесно, мов тіні, прокрадались коридором.

Адам був дратівливий і нікого не хотів бачити. Навіть Лікорна зустрічав похмуро і не відповідав на запитання, чим дуже засмучував професора. Адже ще так багато цікавих таємниць треба було вирвати в цієї первісної людини для науки.

Тільки

для двох істот Адам робив виняток: для свого собаки Джіпсі та для Анатоля.

Якась подоба усмішки з’являлась на змарнілому, поблідлому обличчі Адама, коли він бачив Анатоля. І хлопчик цінував цю прихильність. Дитячим чуттям він розумів трагедію Адама, відірваного од рідних гір і кинутого в киплячий казан великого міста.

— Підемо з тобою, — не раз казав Адам, — туди, далеко… — І в цьому “далеко” була така невимовна туга, що Анатоль ластився до нього, щоб якось утішити свого великою, дужого і в той же час безпорадного, мов дитина, друга.

“Далеко” — це слово було для Адама таким же дорогим і недосяжним, як і Дездемона. В його душі наростав глухий протест, який, зрештою, й прорвався назовні.

ІХ. Втеча

Був званий вечір. Один з тих, якими славився дім де Труа. Серед запрошених за строгим добором гостей були “потрібні люди” з міністерських та банківських верхів з своїми дружинами. Величезні кімнати утопали в тропічній зелені. Живі квіти прикрашали столи. Десятки слуг закінчували останні приготування. Гості, чекаючи частування, розташувалися в просторому салоні.

Де Труа був задоволений. Одна тільки прикрість затьмарювала Бернардові це блискуче свято. Адам… Хоч би він не надумав прийти. Та він прийшов. Похмурий і мовчазний, він з’явився саме тоді, коли мав початися концерт. Ні з ким не привітавшись, умостився в куточку.

Запрошена відома співачка сіла до рояля — вона сама собі акомпанувала. Випадково чи з наміром, але артистка заспівала пісню Дездемони:

Сердешна сиділа в тіні сикомора, зітхала.

Співайте ж плакучую вербу…

Адам заціпенів. Він не уявляв, що пісню Дездемони може співати хтось інший точнісінько так, ніби це співає вона сама. Він раптом затремтів усім тілом. Страждання зсудомило його обличчя. Адам схопився за голову, а потім закричав, аж кришталь дзенькнув на люстрах:

— Не треба!.. — І, підбігши до рояля, ударив по кришці, яка з тріском і дзинчанням струн проломилася. Застогнавши, Адам вибіг із салону в коридор. Там, біля дверей, стояв Анатоль.

Адам на бігу підхопив хлопчика.

— Тікаймо… в гори… швидше….

Біля бічного виходу, на вулиці, стояло кілька автомобілів. Адам вибрав найпотужнішу машину і, викинувши шофера, усівся на його місце, посадивши поруч себе Анатоля й Джіпсі. Автомобіль рвонув з місця і помчав з шаленою швидкістю по вулицях Парижа…

X. Небо над головою

Скандал у домі де Труа підхопили і роздули газети, які живуть на сенсаціях. Високі гості, запрошені на вечерю до де Труа, були обурені поведінкою Адама і з свого боку натиснули кнопки, щоб розпочати газетну кампанію проти білого дикуна. Адам став героєм дня.

І, як це часто буває, громадська думка, що досі поблажливо стежила за дивацтвами та вихватками Адама, під впливом галасу, зчиненого пресою, раптом постала проти нього. Газети вимагали негайно арештувати дикуна і тримати його в якнайсуворішій ізоляції.