Мертва голова
Шрифт:
Ранком він подивився на берег, куди збирався ступити, і здригнувся від жаху. Грунт весь немов дихав. Іноді на поверхні з’являлась голова вужа чи гадюки-сліпця. Товсті жаби рилися в мулі. Здавалося, гади зібралися сюди з усього світу, щоб поласувати в жирному мулі черв’яками й личинками комах.
Морель безнадійно подивився на пліт. Ні, не зрушити. Виходу не було, і вчений, узявши рюкзак з інструментами та запасом харчів, ступив у брудну воду. Ноги грузли в багнюці; Морель ледве витягав їх і поволі чвалав до берега. Нарешті він вийшов з води. Гадюки шипіли на нього й відповзали вбік. Величезні кольорові жаби загрозливо кидалися йому вслід. На
рідка грязюка була поганим трампліном для стрибка, і вони не досягали Мореля.
Морель обійшов заводь ї пішов униз по річці. Та чим далі він ішов, тим багнистішим ставав грунт, і течія води в річці сповільнювалась. Нарешті перед ним відкрився величезний водний простір — справжнє озеро.
“Невже річка не впадає в Амазонку?” — стривожився Морель. Кілька днів він вивчав це лісове озеро з заболоченими берегами. Воді, здавалося, не було кінця-краю. Безперечно, цього озера не знайти ні на яких картах, бо в суху пору року воно висихає. До того ж тут, мабуть, ніколи не ступала нога географа.
Морель остаточно заблудився. Він з острахом подумав про те, що тут, у цих недосліджених нетрях, можна блукати роками і не вийти звідси. Невже він змушений буде жити в цьому лісі все життя? Правда, тут можна зробити надзвичайно цінні відкриття. Але навіщо працювати, якщо його відкриття загинуть разом з ним? Ні, Морель повинен вибратися звідси. Рано чи пізно йому пощастить знайти яку-небудь притоку Амазонки. Те, що річка, по якій він плив, нікуди не впадала, було тільки нещасливою випадковістю… Однак він надто втомився. Йому треба перечекати дощовий період, з цим доведеться примиритися, — він відпочине, збере колекцію рідкісних комах і з новими силами вирушить у дорогу. Але, щоб краще відпочити, треба влаштуватися зручніше, ніж він жив досі. У нього вже є досвід. Він не новачок. Насамперед треба вибрати гарне місце, потім побудувати справжнє житло, хоч і на деревах.
І Морель почав сновигати по лісу, шукаючи підходящу ділянку. В одному місці грунт підвищувався і був твердіший. Морель пішов угору. Незабаром учений відчув під ногами каміння. Це вже не було суцільне царство пальм та папороті. Тут росли фернамбукові дерева з двоякоперистим листям, мангрові, сандалові, капайські, каучукові дерева, кущі іпекакуани, хіна, какао, чай — чого ж іще треба? Навіть тютюн ріс на цьому грунті.
Морель піднявся ще вище, і перед ним відкрилася широка галявина, освітлена сонцем.
“Тут менше комарів і москітів”.
Посеред галявини росла купа велетенських дерев бразільського горіха. Товщина їхніх гладеньких стовбурів досягала ста тридцяти футів.
“Ось те, що потрібно. Під рукою і запаси їжі, і аптека, і навіть сигари. На цій височині я себе відчуватиму в безпеці від звірів”.
Однак на хвилину Морель завагався. Чи впорається він із завданням — чи збудує собі “хмарочос”?
“Часу багато”, — вирішив він і завзято взявся до роботи. А роботи було чимало. Насамперед треба зробити драбину, щоб залазити на верхівку, заготувати міцні балки для кістяка будинку і підняти їх на високі дерева. Для цього треба сплести міцні вірьовки з волокон рослин. Крім того, потрібні були блоки для піднімання балок. Треба, нарешті, подбати і про інструмент для роботи. Все це було надзвичайно важко для однієї людини. Та дивна річ, відтоді як Морель вирішив надовго влаштуватися в лісі, у нього стало немов більше енергії. Тепер усі його думки були зосереджені на одному — Париж відсунувся на задній план.
Дощі не переставали, і Морель побудував
Робота посувалась повільно. Першою була готова драбина. Однак, спробувавши поставити її, Морель пересвідчився, що зробити цього не може. Драбина була занадто важка. Морель годинами сушив голову над важким завданням. От якби підтягнути її на блоці вірьовкою! Але для цього треба спочатку залізти на дерево, чого не зробиш без драбини, бо стовбур товстий і гладенький.
Та Морель не занепадав духом. Він змайстрував кілька підпорок, і зрештою йому вдалося поставити драбину на місце. Далі пішло легше. Правда, довелося добре-таки попріти, витягаючи нагору важкі балки; та коли він уклав їх на розвилки сучків, півділа було зроблено. Морель, мов птах, мостив собі гніздо, приносячи гілку за гілкою. І будинок вийшов на славу. Морель навіть примудрився збудувати дві кімнати. Менша правила за спальню, а більша — за кабінет, лабораторію та музей. Тут стояли стіл, засланий поверх бамбукових палиць листям, і полички для колекцій.
Коли все було закінчено, Морель підійшов до відчиненого вікна і переможно глянув на ліс, що розкинувся внизу. Учений міг пишатися. Це була перемога. Морель більше не був беззахисною істотою. Він тільки шкодував, що в нього нема фотоапарата, щоб увічнити своє житло й показати його потім своїм ученим товаришам.
Учений силкувався уявити собі обличчя друзів і знайомих і був вражений, що прізвищ деяких з них не може пригадати. “Що за дивне послаблення пам’яті? — подумав він. — Може, це наслідок хвороби? Так і говорити розучуся…”
Морель вирішив частіше говорити вголос. Він читав лекції своїм уявним слухачам, і в нетрях тропічного лісу лунали мудрі латинські слова, які, певно, дуже подобались папугам. Здавалося, луна відбивала його мову, перекручену до невпізнаний.
— Павук мігалес, — виголошував Морель.
— А у іаес, — вторував папуга, заливаючись реготом.
— Киш ви, горлаті! — кричав Морель на своїх недисциплінованих слухачів. Але вони ретельно повторювали його лекцію, поки він не замовкав.
VIII. Людина без імені
Морель старанно виголошував промови. Та поступово робив це все рідше. Денні турботи й наукова робота по збиранню й класифікації комах надто стомлювали його. Не помічав він і того, що з кожним днем його лексикон ставав біднішим, мова сухішою, блідішою. Вона дедалі більше насичувалась науковими термінами, і його лекції скидалися вже на латинь середньовічного вченого. Тільки раз, марно намагаючись пригадати забуте слово, Морель звернув увагу на цей “розпад особистості” і трохи стурбувався. “Так, я дичавію, — подумав він, але й до цього факту поставився як натураліст. — Природний біологічний закон, підмічений ще Дарвіном. Складний організм, що потрапив у простіше середовище, повинен або загинути, або “спроститися”. Те, що в культурному суспільстві було необхідне і робило мене сильним, тепер непотрібний баласт, так само як у Парижі мені не потрібні були собача гострота нюху й слух пуми. І якщо в мені прокинулись інстинкти, що дрімали в людині сотні тисяч років, то, звичайно, відновляться й мої “культурні” надбання, коли я повернувсь у своє середовище”.