Мертва зона
Шрифт:
— Гадаю, я можу відповісти на ваше запитання, — сказав він. — Чи принаймні спробую пояснити, чому на нього не можна відповісти.
— А ви теж екстрасенс? — холодно спитав Дюссо.
— Авжеж. Як і кожен невролог, така вже це професія, — відповів Вейзак.
Усі засміялись, і Дюссо почервонів.
— Дами й панове представники преси, цей чоловік чотири з половиною роки був у коматозному стані. Ми, ті, хто вивчає людський мозок, не маємо і найменшого уявлення, чому він поринув у кому й чому вийшов з неї. Не маємо з тієї простої причини, що не розуміємо суті коматозного стану, так само як не розуміємо і що таке
Знов почувся сміх. Вейзак їм подобався. Не сміявся тільки Дюссо.
— Можете цитувати мене й коли я кажу, що, на мою думку, цей чоловік набув зовсім нової — чи, може, навпаки, дуже давньої — людської здатності. Чому? Коли я й мої колеги майже нічого не знаємо навіть про мозок мурахи, то як я можу відповісти на це? Не можу. Зате можу навести вам кілька цікавих фактів, які, імовірно, мають, хоча й не доконче, певне значення. Одна ділянка мозку Джона Сміта зруйнована безповоротно, це зовсім крихітна ділянка, але для мозку життєво важлива кожна часточка. Сам Джон називає її «мертвою зоною», і там, як видно, були відкладені деякі елементи пам’яті. Схоже на те, що всі ці, сказати б, стерті карби пам’яті становили частину певної підгрупи, куди входили вулиці, дороги, дорожні знаки. Така собі частка ширшої групи понять, пов’язаних з обставинами місця. І тут ми маємо обмежене, але цілковите випадіння пам’яті, що, судячи з усього, обіймає як мовні, так і зорові функції.
А щоб зрівноважити цю втрату, в мозку Джона Сміта, як видно, прокинулась інша крихітна ділянка. Вона міститься в його тім’яній частині. Це одна з найрозвиненіших частин так званого передового, або мислячого, мозку. Електричні імпульси, що йдуть із цієї ділянки, зовсім не такі, якими мали б бути. Ну як?… І ще одне. Тім’яна частина мозку має якесь відношення до чуття дотику, хоч міру його точно визначити ми не можемо, і міститься дуже близько до тієї частини, що розрізняє і визначає різні форми й структури. Так от, я спостеріг, що отим Джоновим прозиранням завжди передує якийсь дотик.
Запала тиша. Репортери гарячково записували. Телекамери, які перед тим присунулись до Вейзака, тепер від’їхали назад, щоб узяти в кадр і Джонні.
— Так я кажу, Джонні? — спитав Вейзак.
— По-моєму…
Раптом Дюссо проштовхався крізь юрбу репортерів. Спершу Джонні подумав, що той хоче стати поруч нього та Вейзака й виступити проти. Та потім побачив, як Дюссо знімає щось із шиї.
— То влаштуймо наочний показ, — сказав Дюссо. Він тримав у руках якийсь ніби медальйончик на тоненькому золотому ланцюжку. — Побачимо, що ви зможете зробити з оцим.
— Нічого ви не побачите, — відрубав Вейзак. Його волохаті, із сивиною брови грізно зійшлися на переніссі, і він дивився на Дюссо, мов пророк Мойсей. — Цей чоловік не ярмарковий фокусник, сер!
— Ви ж можете мене й дурити, — сказав Дюссо. — Він або має такий хист, або не має, правда ж? Поки ви тут наводили нам усякі міркування, я й собі де про що міркував. От хоч би про те, що ці хлопці ніколи не зроблять нічого на прохання, бо всі вони такі ж справжні, як мідні долари.
Джонні обвів поглядом інших репортерів. За винятком Брайта, що мав досить збентежений вигляд, усі вони нетерпляче дивилися на
— То як? — спитав Дюссо.
Медальйончик погойдувався на ланцюжку, затиснутому в його руці.
Джонні позирнув на Вейзака, але той гидливо дивився вбік.
— Ану, дайте, — мовив Джонні.
Дюссо віддав йому медальйончик, і Джонні поклав його на долоню. Власне, то була медалька із зображенням святого Христофора. Він пустив кінець тоненького ланцюжка і, коли на долоні з сухим шарудінням утворилася маленька жовта купка, накрив медальку другою рукою.
У вестибюлі запала мертва тиша. До гурту лікарів і сестер, що стояли біля дверей до коридора, приєдналося з півдесятка інших, які вже познімали халати й збиралися йти додому. В переході до кімнати відпочинку, де був телевізор і настільні ігри, з’юрмилися хворі. З головного вестибюля присунули вечірні відвідувачі. У повітрі аж бриніло напруження, наче там проходила потужна лінія електропередачі.
Джонні, блідий і худющий, у білій сорочці та бахматих джинсах, стояв мовчки. Він так міцно затис медальку в правій руці, що в сліпучому світлі софітів було виразно видно набряклі вени на зап’ястку. Перед ним із зачіпливим виглядом стояв сухий, непогрішимий і невблаганний Дюссо в своєму темному костюмі. Здавалося, тій хвилі не буде кінця. Ніде не чути було ні кахикання, ні шепоту.
— О-о, — тихо мовив Джонні. А потім: — Он воно як?
Його пальці трохи розтислись. Він поглянув на Дюссо.
— Ну? — спитав Дюссо, але голос його був уже не той, раптом утративши всю свою впевнену владність. Не той, здавалося, був і стомлений, знервований молодик, який щойно відповідав на запитання репортерів. На губах Джонні блукала якась подоба усмішки, але в ній зовсім не вчувалося тепла. Голубі очі потемніли, стали холодними й відчуженими. Коли Вейзак побачив його такого, в нього аж мороз перебіг поза шкірою. Згодом він казав, що то було обличчя людини, яка розглядає під сильним мікроскопом цікавий різновид інфузорії-туфельки.
— Це медалька вашої сестри, — мовив Джонні до Дюссо. — Її ім’я було Енн, але всі звали її Террі. Вона ваша старша сестра. Ви дуже любили її. Мало не обожнювали землю під її ногами. — Зненацька голос Джонні Сміта разюче змінився. Тепер це був високий, ламкий і непевний голос підлітка. — Це тобі, Террі, коли переходитимеш Лісабон-стріт на червоне світло чи підеш гуляти в парк з якимсь хлопцем. Не забувай, Террі… не забувай…
Тілиста жінка, що питала, кого демократи висунуть наступного року на президента, злякано ойкнула. Один з телеоператорів хрипко пробурмотів:
— Боже милий!
— Годі, — прошепотів Дюссо.
На його обличчя набігла хвороблива сіра тінь. Очі викотились, а на нижній губі металічно блищали в різкому світлі крапельки слини. Руки його потяглися до медальки, ланцюжок якої обвивав тепер пальці Джонні. Але той порух був безсилий і нерішучий. Медалька погойдувалась у руці Джонні, відкидаючи гіпнотичні промінчики світла.
— Пам’ятай про мене, Террі, — благально провадив той самий хлоп’ячий голос. — Не пий, Террі, прошу тебе, бога ради, не пий…